Transcription
Привіт, друзі! Привіт, Настчко! Привіт, Володимире! З мене тільки що впав [сміх] тапок. Вітаю тебе на другому сезоні "Звукопису українського дизайну", який ми записуємо завдяки кому і задля кого? Задля кого, завдяки і задля кого? Школа популярної культури "Сквотт" – наш партнер. "In All Crimes" – і в "Звукописі", і в "Літописі". І взагалі, ми сьогодні саме про це і будемо говорити.
Точно, точно. З "Сквотт", "Сквотт". Погнали! Що ми сьогодні з тобою? В нас же перший, перший епізод та другого сезону. І перший епізод першого сезону ми починали з тобою з розмови про книжки. Так, я вже бачу. І я приніс книжку, про яку я хочу поговорити. В другому сезоні, дивись, яка несподіванка. Насправді, насправді я її приніс. Чому? Я хочу подякувати Наталі Удріс Бородавцій за те, за стимул. Коли ти критикуєш, знаєш, кажуть: "Критикуй точно, але відповідай, але пропонуй. Пропонуй щось". І тоді, коли я критикував, ну, могли люди подумати, що, знаєш, мені ну просто так чувак прийшов, критикує. Хто він такий? Що він може? Покажи, знаєш. А покажи свою книгу про український дизайн, ідентичність з українськими та та покажи. І я не міг. Ну, в мене не було, що відповідати. Я кажу: "Ну, просто повірте мені, що краще так не робити".
Так от, сьогодні... Ее. В тебе є, я буду помічниця фокусника. Та, дивіться, в нас є відповідь. Та-да! Сьогодні ми з Насічкою поговоримо про "Літопис українського дизайну", який ми разом зі "Сквотінг", "Макпо" і "Хдвей" і Василь Кіслі – партнери. І ще хтось, мені здається, все. Ще може когось забути. І буде так незручно. Буде зручно, бо ми потім ставимо це таким комп'ютерним голосом. І хтось, хтось цей штучний інтелект не читає. Так, а голосом наче всіх, наче всіх. Отже, ми всі разом зробили "Літопис українського дизайну". І сьогодні ми поговоримо про нього. Вибачте, Наталя, пані Наталя, тобто сьогодні ми не будемо говорити про вашу книжку. Дякуємо вам, ви ви зробили все так за цей поштовх. Сьогодні ми будемо з тобою. Та, пропоную тобі поговорити про "Літопис". Наш сьогоднішній випуск буде в такому форматі: ми загалом, як у нас є якась тема, ми про неї говоримо, потім запрошуємо гостей, які теж в цій темі розбираються. І ми продовжуємо вже в форматі діалогу. Сьогодні ми будемо гостями один одному. Вітаю, Володимире! Вітаю вас на цьому подкасті. Слухай, пам'ятаєш, як була ця, ну, якісь музикальні передачі, коли вони зачитували листи, які їм пишуть глядачі? Це була "Ранкова зірка". Я боюся. А, окей. "Ранкова зірка" українського телебачення. Отже, я пропоную тобі, або "Вставай, Україно!", як там, "Добрий ранок, Україно!". Зіграти в таку саму гру, якби нам писали. Нам дійсно писали. Всі, коли... Ко давай. Ні, ні. Мені написала. Написала, напевно, мені Настічка. Пише з міста Києва. Питає, питає: "Як тобі, Володимире, прийшла в голову така прекрасна ідея – створити "Літопис українського дизайну"? Дякую, Настічко. Ну, по-перше, thank you for having me here. This is not my cup of tea. Not my cup of tea. Так, так, так. Всі ці питання, всі ці ці відповіді, які я завчив. Насправді, це ж не мені прийшла в голову. Це ж нам прийшла в голову ця ідея. Ну, короче, давай пройдемо цей шлях від від початку. Як все починалось. Починається повномасштабне вторгнення. Ми всі роз'їжджаємось, хто куди. А потім зідзвонюємось, розуміємо. Ну, короче, коли так трішки стабілізувалась ситуація, ми такі: "Треба щось робити". І щось треба робити для культури. Ну, тому що культура під загрозою, Україна під загрозою. Треба якийсь внесок, крім донатів, крім допомоги силам оборони, щось ще зробити на культурному фронті. І ми такі: "Ну, ми ж дизайнери". І ми такі: "Давай зробимо". Ну, прям був такий зідзвон, коли ми всі: "Що робити? Що робити?" "Давайте". Спочатку ми хотіли робити аналог "Радіма". Давай. Це не ти хотів, це ми хотіли. Занішею нас. І ми його навіть зробили. Нас. Ми тебе, Вова. Давай, знаєш, в тому мемі, там, де палицею тикають, ти такий: "Ні, ні". А потім такі: "Все, я все зробив". Дівчата, зідзвон. Завжди так всі проекти саме таким чином відбуваються. От. І ми його дійсно поробили, потім припинили. А потім знов зібрались. "Треба щось, щось, щось робити". "Давайте зробимо музей українського дизайну". І всі такі: "Вау, кайф! Музей українського дизайну – це прикольно". Пішли почитаємо про український дизайн. Пішли почитати. Потім назбираємось на другий здзвон. І всі такі: "Ну, щось я не багато знайшов книжок". "Я теж". І я, ну, коротше, починаємо якось. І розуміємо, що не можемо вибудувати оцю розповідь про український дизайн, тому що, як це, дуже багато білих, білих плям. Отже, ми такі: "Ладно, це буде не музей". "Ми зробимо цю Вікіпедію". "Вікіпедію українського дизайну". Чомусь ми думали, що люди будуть приходити, заповнювати ці білі плями. Хтось. Ну, ми так. Ми думали, що це буде така кооперація всіх, хто щось знає про дизайн. Типу, нас і Саші цейчевсько-корчевської. Так, в нас в трьох ми будемо писати всю Вікіпедію. Ну, і будуть якісь ентузіасти, які, наприклад, я не знаю, хтось буде з Харкова писати про харківську школу дизайну. Там хтось з Одеси, можливо, там, не знаю, про "Ждаху" щось напише. Ну, і і так далі. Там зі Львову ще про багатьох людей. Але в результаті ми по... Ну, там, чим більше ми зустрічалися з, ну, ентузіастами, да, з тими, хто міг би писати, розуміли, що, мабуть, ми самі далі підемо. Та, ну, тому що це робота. І треба робити, коли в тебе ще ентузіазму забракне та для того, щоб ти в серйозну історію. Та. І тому наша Вікіпедія, ну, короче, якось ми в якийсь момент там зупинились. І не зрозуміли, що взагалі робити. Плюс порахували, скільки буде коштувати це створення цього ресурсу, з реєстрацією, з усім. І я пам'ятаю цей момент, як я теж, здається, вам написав в чатік: "Давайте робити журнал". Чомусь мені тоді здавалося це такою геніальною ідеєю. Ну, типу, це журнал, який можна потримати в руках. Це ж так просто. Цього 12 статей не треба писати багато. І будемо так от випускати журнал, як пам'ятаєш, "Slow Media" в своєму темпі. І досліджувати український, цей український дизайн. Ви підхопили. Ви підхопили, підтримали цю ідею. Таке. Ми це вирішимо. Це залиши. Ой, добре. Старий добрий "Звукопис" підхопили цю ідею. І ми продовжили. Пам'ятаю, потім я зустрівся з, ну, треба ж розуміти, що ми ніколи не робили. І ми такі: "Давай поговоримо з тим, хто робив". Ми зустрілися з Кирилом з Коровайним, який робить "Куншт". І робив його, випускав цей журнал. І він зі старту такий: "Не робіть цього. Не треба вам. Не потрібен цей журнал". Я такий: "Ну, клас. Є. Це не те, про що я хотів від тебе почути. Я хотів почути, як його робити". Він каже: "Не треба вам цей журнал". Ну, і починає описувати, чому його не треба робити. Які це геморої. Ну, і тоді я вам це переказую. Але чомусь нас це не зупинило. Ми все одно думали, що треба робити.
Слухай, поки ти тут, я ще додам таку штуку. Сама тебе запитала і сама са через хвилини я вийду. Сама додаю. У спілки загалом є, е, назвемо це "прокляття педпроектів". Ми багато разів мали свої проекти, які ми робили типу для душі, поза роботою, або під час роботи, або ще між роботами. А, і завжди наші якраз ентузіазм закінчувався на етапі після дизайну. Ну, то єсть, ми ми завжди робили дизайн, причому в різних сферах. Оцей редактор, на типу "Радімаго", який ми зробили, там, заміну його, ми зробили повністю, да, умовно, там всі сторінки. Тобто треба просто було. Але далі ми не знали, або не хотіли, або не могли і піти далі до інвесторів, або до когось іншого. Короче, зупинилися. Ні, ні. Закінчилось тим, що я попросив Женю, нашого знайомого, порахувати юніт-економіку. Ну, ми порахували юніт-економіку. Перейшли до наступного проекту. Там, до цього у нас була гра для дітей на айпеді. До цього був додаток. Ну, короче кажучи, всюди, де був, де закінчувався дизайн, закінчувалося і ми. І прикольно, що цього разу дизайн ніде не закінчується. І ми теж ніде не закінчуємося. І це педпроект, який, слава Богу, реалізований. І ще додам, що ось на тому етапі, вже там на третьому, на четвертому, коли ми відмовилися від "Slow Media", від Вікіпедії, від чогось іншого, я, в принципі, була готова далі не йти. Знаєш, ну, тобто, вже там не вийшло, там не вийшло. І, в принципі, мої попередні досвіди наших вебпроектів казали мені, що можна далі не рухатися. Іди, роби свою роботу. Це вже, який був четвертий чи п'ятий. Якісь, якісь. Да. Там, знаєш, от є ця єврейська трійця, що треба три рази постукати, і тебе тоді там в синагогу, да, в'їжджає. Прикольно. Я не так багато знаю, але є такий, короче, мем внутрішній про тричі попросити, на третій раз тебе пустять. Наші три, три рази тут закінчилися. На п'ятий раз ми зробили цю штуку. Це я просто до того, що ти молодець, що ти наполягав. На [музика] Да, що треба йти далі. Тобто, ні Кирило тебе не відмовив, ні ми. Ні, навіть моє сухе, скукожене обличчя незадоволення на якомусь таких наших внутрішніх мітингів, типа: "Та куди ти тягнеш знов?" Ну, короче, круто. Ти молодець. Це твоя заслуга в тому числі.
Дякую, дякую. Насправді, це, короче, наша історія. Але що, напевно, цьому питанні треба, треба зупинитись. Тобто, ти ж питала, як ми. А, ні. Треба, напевно, короче, чи в нас буде питання? Питання ще про мету спитають нас. Ці запитають наші глядачі нас про мету. Настя теж запитає. Запитає. Добже. Тоді я запитаю тебе. На цьому зупинимось. Я запитаю тебе. Пише нам. Ну, давай. Оля. Де? Давай. З Києва. "А чому логотип "Літопису" саме такий? Що в ньому закладено? Ну, і взагалі, чому айдентика ось така? Чому це біле? Чому, наприклад, це, ну, нема кольорів?" А я знаю. І вибач, це не Оля. Де нам пише. Це нам пише Наталя Уб. З міста Києва. Тобто, вона питає: "Чому саме такий, якийсь мінімалістичний, неукраїнський, не святковий дизайн?" Відповідає Богдан. Я, ну, відповідає Богдан. Я тому що це Богдан Яремчук. У нас відповідальний за цю айдентику. Ми йому дуже дякуємо. І всюди намагаємося про нього сказати. Насправді, цей "Літопис" навіть починається з його портрета. Тому що це такий триб'ют. Його. Так, триб'ют його творчості, його, його руки і його голосу. Я бачу. Сподіваюсь, зараз буде такий китайський зум, знаєш, як в бойовиках, до його портрету. Ну, наскільки я розумію, наскільки я пам'ятаю, і наскільки мені Богдан розказував. А це цей символ? Да. Ці. Це стрілочки, які, ну, символізують по суті там минуле, майбутнє. І на перехресті є сьогодення. А чому білий? Ну, по-перше, так. Ми знаєш, як, коли ти робиш айдентику, треба обов'язково перевірити конкурентів. Ну, і всі конкуренти. Давайте так, наші друзі, наші колеги по видавничому цеху, вони всі достатньо яскраві. Яскраві. Як це, англійською це називається, bіз? Ну, тобто, там багато чого відбувається. І на обкладинках, і всередині. Так, і пікі, і і чки, і чкия. І Сашка Вінічук, та, сказав би, що це чзі, чзі. Ну, короче кажучи, є багато яскравих. І це нормально, тому що українська душа, вона така широка і яскрава, і ба, багато всього в ній відбувається. Тому і дизайн наш, насправді, саме про це. Але з одного боку, для того, щоб виділитися на тлі, ми стали білими і спокійними. А з іншого боку, тому що для нас дизайн, він якраз, ну, ось такий. Ну, тобто, він, як правильно сказати, він універсальний, він позачасовий. Ми це дуже любимо, це дуже поважаємо. І, насправді, цю позачасовість достатньо важко досягти, коли ти робиш дизайн, особливо по-українськи. Тому тут не буде ні вишиваних патернів, не буде, не знаю, якихось яскравих елементів з традиційної української культури. Але вони завжди будуть в контенті, вони будуть всередині. Тому наш журнал – це як айдентика без айдентики. Ми для всіх. Ти показуєш пальцем, ніби ти хочеш щось ставити. Але я зараз, я зараз до закінчую. Оскільки "Літопис українського дизайну" про дуже різні епохи, про дуже різний дизайн, ми не хотіли ним конкурувати з тим, що там буде відбуватися. Буде дивно, якщо ми будемо етнічними, а всередині будемо розказувати про картонний велосипед. Ну, тому наш журнал саме такий. Я хотів додати, що не дивлячись на все це, це все так, ну, дійсно. Але чи не нагадує тобі це вишиванку? Це наша внутрішня мінімалістична, позачасова вишиванка. Ось. І це мені дуже подобається, як осучаснена вишиванка. І відповідь, відповідь Наталії Уб. Саме так. А, ну що ж, наступне питання.
Давай. Хто нам пише? Нам пише. Ну, очевидно, що Сергій Р. Хто писав статті? А хто писав статті? Це цікаве питання. Сергій, молодець. Дякую, Сергію, за те, що запитуєш. Ми, насправді, в процесі перепробували кількох журналістів. Ну, там, десь п'ять різних було нас спроб. І деякі були дуже і відомі, і кльові. І зіштовхнулися з такою проблемою, що ніхто не може написати про дизайн. Ну, умовно, коли ти не дизайнер, то ти пишеш про дизайн, як про якусь, короче, ти шукаєш драму в тому, в чому ти розумієш. А дизайн – це як момент десь в історії, який губиться між датами і прізвищами. Так. А хотілося якраз фокус змістити, ну, саме на дизайн. Тому ми переповіли ці варіанти. Ми, напевно, зрозуміли, що треба, щоб дизайнери самі писали про дизайн. Першу статтю написала ти. Вступне, вступне слово. А ще п'ять, здається, статей. В мене були е-е заготовки з подкастом, які ми робили разом з "Много истории украинского дизайна". Я взяв їх звідти і просто розвинув. І нам дуже допоміг Юра з "Самоснко" зі "Скво" командою. Так. Та, які дописали ще чи п'ять, п'ять, здається, щоб так не не збрехати. Ну, короче, зараз буде знов комп'ютерний голос, який скаже: "Чотири чи там сім". Короче. І допомогли дописати. Юра теж. Ну, з командою. Вони не дизайнери, але здається, ми знайшли прикольний формат, що коли пише. Тобто, ми не пишемо, ми питаємо у дизайнерів. Тобто, в багатьох статтях, насправді, автори, якщо вони ще живі. Тому що, ну, це прозвучало, може, якось мрачновато. Просто ми пишемо ж про дизайн, починаючи з часів, умовно, УНР. Та, то деякі просто вже не, не, ну, Василь Кричевський, на жаль, не не дожив до до нашого часу. Так. От. Якщо автори ще живі, вони самі розповідають про дизайн. Ми пишемо тільки, як це, передмову. Так. А потім запитуємо в них про процес, про якісь, якісь труднощі, про якісь фішечки. І це кльово, коли самі дизайнери розповідають про це. Отже, відповідаючи на питання Сергія Р. А дизайнери пишуть "Літопис". І це я ще додам, що наступних наших номерах. Знову ж таки, тут Вова дуже наполягав. Я здалася. На третьому журналісті, що я взагалі, це не подкаст про мене. Але тим не менше, я, коли не знаходжу, в мене все-таки є ця штука про три єврейських правила. На третьому я здаюся. Все, далі я ду. А ти йдеш далі. Це молодець. Ти православний. Я не хрещений. Хоча я зараз буду хрестити дитину. Мені треба збрехати. Я хрещений. Українська православна церква. Яку скажеш? Як правильно? Українська Православна Церква. Так. Доб, добре. Це правильна відповідь. Так от, я здалася на декількох журналістах. Да. А ти пішов далі. І все-таки дуже наполягав на тому, що нам потрібен журналіст з командою. Я, чесно, я вже не вірила, що в нас це відбудеться. Я усіляко, знаєш, навпаки, вболівала за те, щоб, може, ми знову Юрі напишемо. Може, він там ще нам в чомусь допоможе. І його команда в тому числі. Але наполягав на тому, що нам потрібна людина. І ця людина знайшлася. Це Юлія Лободюченко. Я тут просто хочу сказати, що цей журнал пишеться. Окей, ми вже декілька разів сказали, що не журналістами, а скоріше дизайнерами, які пишуть. Але дуже класно, що кожен використовує свої сильні сторони. Коли я розказувала про Юлію Лободюченко на подкасті, до речі, в цій кімнаті, про промисловий дизайн, я назвала її "пробивною жіночкою". І ця її проби, пробиває міцність, пробивність. Вона нам просто написала всі статті. Нещодавно там був дзвінок з музеєм Ніла Хасевича. І я не знаю, що Юля сказала, і як вона це зробила, але нам готові віддати просто все про про Ніла. Навіть те, що до цього було там невідомим, або лежало десь на складі. Всі архіви. Всі архіви. Просто так. Та, це так, що круто, що. Та, цей журнал пишеться людьми, яким дуже-дуже небайдуже.
Що йдемо до наступного питання? Давай. Я подивлюсь, хто нам пише. У нас просто закінчаться люди, які пишуть. Будуть повторювані листи. Хто пише? Аніка. Ну, Ані. К. К. К. Так. Пише нам Ані. "Хто робив дизайн? Хто оце оформлення? Шрифти? Що? Чому така обкладинка? Тобто, про логотип. От вже Наталя з Олею запитали. Тепер питаються: "А хто ж робив оцей верстку? Всю цю, всю, всю історію?" Ну, якщо коротко, то це робила спілка. Більше у нас немає дизайнерів. А, а треба прям по правді розказувати, хто чим займався. Ну, якщо хочеш. Ну, було б цікаво. Так. Ну, наскільки я пам'ятаю, перші якісь штуки робив Богданчик. А потім він був чи то зайнятий, чи щось відбувалося. Чи Значить, якось він був. Він був на проекті. Тому що ми ж його робили між проектами. А між проектами, так. Ну, як це зазвичай буває з педпроектами, це робиться, коли ти сидиш на двох стільцях, а тобі ще треба на третьому щось робити. І в якийсь момент я була, здається, вільнішою. І зробила концепт. Це була стаття "Таврії", яку ми потім, власне, масштабували на всі інші. Був якийсь момент, коли у нас вже були дописані тексти. Хто колись розробляв журнали? Ви е-е нас зараз е-е почувствуєте, що правки в тексти вносяться постійно. І навіть тоді, коли вам здається, що стаття вже дописана, зверстана, і вже має майже в продакшені, є редактори, є коректори. Це різні люди, це різні правки. Ще може бути наше якесь арт-директорське око, що може бути верстальник, який теж скаже, що: "А ось тут, там, переноситься, не переноситься". Короче кажучи, дуже багато цих змін було. І в якийсь момент ми зрозуміли. Да. Там, ти, власне, зрозумів, що у нас ще є декілька статей, які не зверстані. І був у нас, як є свято "Drink and Draw". А у нас був "Work and Work". Я не знаю, як. Короче. Да. Талок українського дизайну. Ми просто взяли якусь п'ятницю, а взяли перерву. Кожен з дизайнерів з наших взяв перерву. І ми всі робили, кожен по статті. Ось. Потім я ще ходила, як останнє коло, теж там щось допилювала. Ну, і в результаті, ну, справді, це колаборативна робота, де майже кожен, або навіть кожен з нас зробив клас. Чому такі шрифти? Я не пам'ятаю, яка у нас була логіка, окрім якоїсь загальної вайбової. Це загалом min Type, про який ми розказували. І я навіть розказувала, що ми брали шрифти і звіти. Це схема. І clr, здається. clзer – це той, який у нас в логотипі. І схема – це наш оцей український ES New rн, який ми використовуємо всередині. А насправді, коли ми шукали шрифти, ми просто дивилися, знову ж таки, на вайб, який, да, там, на атмосферу, на настрій, який цей шрифт передає. Спочатку пробували якийсь прикольний шрифт, там, де якісь є штучки. Потім чомусь ми ще обговорювали намо. Але потім чомусь відмовились, тому що типу писати історію історичним шрифтом нам здалося якось навіть. Окремо написали все одно, тому що це такий лікбез по, або кнеп, вибачте, по українському шрифтовому дизайну від Дмитра Растворцева. Звичайно. Так. От. Да. Ми взяли і скт. Ми взяли "Схему", тому що вона виглядає і архівно, я не знаю, як це пояснити. Ну, тобто, знову ж таки, позачасово, дуже серйозно, дуже формально. Загалом, такі шрифти з засічками зроблені спеціально для того, щоб можна було читати масиви тексту. Книги достатньо часто пишуться саме такими шрифтами. І нам хотілося, щоб оця архівність, серйозність, формальність, я не знаю, як це пояснити, серйозна текстовість була присутня в нашому журналі. Тому від прикольності ми майже зразу відмовились. І зробили таку, дуже, в якомусь плані, суху текстову роботу. А ще в мене є така мулька. Я люблю ці моношеріні шрифти. І намагаюсь їх пхати. Та. Я помітила. Всюди. Ну, треба зупинитися. Тому що вже там четвертий. Око. Просто інженер. Тому він бачить інженерне і та пхає його. Да. Це насправді класна історія, тому що в нас є там такі вставки. Взагалі, в нас так класно написані статті. Я просто, як каже одна моя манікюрниця, "карколомний стиль просто написання". А у нас є, каже твоя манікюрниця. І оцей штучний інтелект, який пише в Інтерсіті тексти. Так. Дизайнерка підірвала мережу "карколовним стилем журналу". Там є умовна основна сюжетна лінія. А якісь вставки робляться на окремому папері, на окремому кольорі, і окремо шити. Може показати це? Боже. А я дивлюся, така, як мені це показувати. Але ми, мабуть, ще покажемо це якоюсь іншою картинкою, якоюсь більш красивою і більш, більш джепегом. Оце якраз історична вставка. Це історична вставка. Ну, там є не тільки історичні. Просто вставки. І вони пишуться таким шрифтом, для того, щоб було зрозуміло, що вони не мають стосунку до основної історії в статті. Але при цьому дуже класно її доповнюють. Тому так, тут цей технічний, інженерний шрифт дуже в тему, дуже класно працює. А про сірий, про цей прикольний, ми трошки згодом розкажемо. Так. Ну, що, наступне питання?
Яка твоя улюблена стаття з першого номеру? Хто це пише? Цікаво. Мені Саша Т. Я не знаю. Саша Т. Дякую, Саша Т. Я чомусь подумала, що буде цікаво запитати. Так. Дякую за це запитання. Яка улюблена стаття? Мені, насправді, [музика] е-е сподобалась стаття про іukraine про шрифт. А чому цей? Чому, чому, чому? Тому що оце якраз про дизайн. Тобто, як можна написати про шрифт? Як можна про просмакувати? Ну, зазвичай шрифт – це, знаєш, я такий гравець, я не знаю, другого плану. Ну, короче, його ніхто не помічає. Про нього кажуть: "Ну, і ще о, такий шрифт ми тут розробили, отака кольорова схема". Короче, він іде якось завжди причепом. А тут стаття, яка присвячена шрифту. І мені дуже сподобалось, як Богдан розкрив всю цю історію. Можливо, ми ставимо це комп'ютерною, комп'ютерною. Я ж комп'ютерчик. Комп'ютерною графікою, так. Працює на комп'ютері. Але, але, але, де воно тут є? Е-е, ось. По-перше, ну, там, окей, це там зрозуміло. Е-е, оця історія: "Хвацький юшковар Філіпп щодня на ганку готує сім'ї вечерю жаб". Тобто, здається, що це якась біліберда. Насправді, я не знаю, як називається ця фраза. Це фраза, в якій є всі літери алфавіту, щоб показати шрифт. І вже, забігаючи наперед, в кожному номері буде своя така фраза. Вони дикі. І тим мені подобається. Це Богданчик, насправді, верстав цю тюн. Е-е, ну, далі йде опис. Є коментарі Дмитра. А потім оця історія, як він розібрав. Тобі внутрішній інженер зараз дуже тішиться. Та, та. Ну, короче, тому що це прям, знаєш, як розповісти про дизайн і розповісти його, ну, глибше, ніж просто сказати, що це оці всі лігатури, ну, різні літери. Дуже кльова історія. Тому це, напевно, моя улюблена. Будь ласка. Улюблена стаття. Складний сірий? Чи це простий блакитний? Це просто і бла. А, все добре. А от. Тому, напевно, це моя улюблена стаття. Ну, і я хотів запитати тебе теж, тому що хто Саша Т. Він питає тебе: "А яка твоя улюблена?" Слухай, ну, я тут буду дуже упереджена. Моя улюблена стаття – це Еней. Через те, що Ей, я до нього маю якийсь особистий сентимент. Мій чоловік – велосипедист. Він мені розказав про цю історію ще задовго до "Літопису", насправді. І мені було важливо вихопити її як статтю, яку можна зверстати. Ну, тобто, я прям дуже хотіла саме над нею попрацювати. Вона, якщо ви, Богдан, ви помітили, що вона трошки в іншому стилі, ніж все інше. Мені, насправді, знову ж таки, як дизайнеру, яка там дизайнер цій, яка виступає за цілісність, було боляче, що робити її трошки інакшою. Але інакше я не могла показати велосипед. Якби де вона? Ось вона. Я, бачиш, швидко втрачаю temper. Ось така то штука. Це камера, здається. Ти ж, можеш показуєш? Та все, все правильно. Все правильно. Все ту. Ось такого оформлення в нас більше ніде немає. Ми інакше оформлюємо цю першу сторінку. Але було б дивно робити велосипед маленьким, там, розкладати його тільки на лівій сторінці. Хотілося зробити його на весь розворот. Більше того, через цього Енея, через ось ці розвороти, журнал має саме ось таку, таку прошивку, для того, щоб можна було розвернути його на повне і подивитися на кожні деталюшки всередині цього велосипеду, на всі педальки, на всі, хто там, півні, ромашки, забула, як вони всі називаються. Але це мій набір, щоб, як це, виглядати в очах Тараса типу профі. От я називаю ці три слова, він такий: "Ма". От. І, короче, було важливо саме її завестати. Намагалася вкласти в неї душу. І безумовно, сама ідея і історія цікава. Ми просто про неї вже розказували, тому я не буду про неї говорити ще раз. Тут має бути, по ідеї, лінк, мабуть, на той епізод. А, до речі, поки ми тут, я хотіла сказати це ще раніше. Будь ласка, якщо ми раптом вам сподобались, або продовжуємо подобатись, поставте нам лайк прямо зараз. Тому що, коли цей бо, хто не лайкнув, той москаль. Це так. Це в першу чергу. А по-друге, якщо що, ми вам сподобались, але ви додивитесь це відео, YouTube переключить вас на наступне відео, і вам буде ліньки повертатися на зал, щоб ставити нам заслужений, сподіваюся, лайк. Тому ваш лайк дуже потрібен для розвитку українського дизайну. Так. Пише нам Роман С. Добре.
Так що у вас не вийшло, або що у вас здивувало з "Літописом"? Ну, тобто, якісь, напевно, просять внутрічки, приколюшки повісти. Знаю, про що ти розкажеш. Я про це. Я це чіпати не буду. А про що я розповім? Про складний сірий. Поспішаю. Просто ти, ти був свідком складного сірого. Я в цей час не була з вами. Тому ти з місця подій. Все, не плач, не плач. Все нормально. Так що мене здивувало? Мене здивувало те, скільки це коштує. Сильно. Я відклала всі свої думки про книги. Мені не треба. Я видам буклет. Це дуже дорого. Мені сподобалось, як в коментарях написали: "В вашому буклеті українського дизайну". Ну, да. Цікаво, скільки тоді журнал коштує, якщо це буклет. А, ну, в будь-якому випадку, це достатньо дорого. Причому кожна дрібничка має свою фінансову вагу. Вибір паперу, вибір е-е розміру. Там, умовно, е-е це розмір, який співпадає там з іншим журналам. Якби ми хотіли зробити його якимось більш унікальним, це могло б коштувати на, ну, на тисячі, мабуть, більше. Просто тому що більше паперу, інша складність вирізання, інша технологія. Та, і там, і всілякі інші штуки, які теж тягнуть за собою якісь додаткові бюджети. Що мене ще здивувало? Що працювати в Figma вважається серед видавців такою собі історією. Да, movto. І, ну, власне, добре, що з нами були тільки дуже ввічливі і приємні люди. А так би ми почули про себе і про наше нездатність. Про А яка історія? Ми робили. Давай так, ми ретроспективно. Я скажу, що це був концепт. Це не була верстка. Це була, значить, концепція в Figma. Тому що нам так набагато швидше працювати. Це наш рідний інструмент. Та. А Захар, наш робив. Захар Кривашия, верстальник, зробив нам все це в InDesign. Все круто. Дякуємо йому. Коли він показував, власне, як це все робиться, ми зрозуміли, що ми і далі продовжимо працювати в Figma. Тому що, тому що нам не стане далі йти. Далі. Що мене теж здивувало і смішно про це згадати зараз. Я просто дам тотебеі слово. Але це був особисто мій факап, або не знаю, наш. Ми почали працювати в іншому форматі. Ну, тобто, ми початково зробили журнал в форматі А4. У нас там все було таке, ну, короче, все було дуже красиво під А4. А потім в останній момент, коли ми все зробили, зробили всі статті, значить, та, там навіть Захар, здається, вже якусь першу верстку зробив. Ну, короче кажучи, купа роботи було зроблено. Я така: "Слухайте, треба роздрукувати і подивитися, як це виглядає". Пішла на принтер, півдня там провела, і принесла о такений розмір шрифта. Це було, як це, абетка. Знаєш, можна було читати. І ми такі: "Ну, ми підемо з маленьким форматом". Да. Ну, так народився формат нашого журналу. Ось він. Але, до речі, знаєш, все сталося там дуже класно. Та. Я розповім цю історію про складний сірий і про те, тому що ми, ну, нуби в цьому. І коли ти працюєш з диджитал дизайном, що, ну, тобі хочеться кольори, як ми, ми їх називаємо, та, ускладнити. Тобто, ми любимо складні кольори, шукаємо ці складні кольори. Тому що в діталі ти можеш працювати в принципі з будь-якими кольорами. Так. І так, як в нас, ну, достатньо, напевно, авторитет, і наші партнери нас поважають. Нам казали, що не треба так робити. Бити. Нам казали, що цей сірий за складний. Ми такі: "Ми любимо складні кольори, ми любимо складнощі". Нам казали про ці дівчата з "Ста" з "Publishing". Ми казали про "Publishing". Точно. Казали: "Так, якщо цей партнер, про якого ми сказали, то ми в партнерстві з "Publishing", з дівчатами, друкуємо цей "Літопис". Вони нам казали, що, ну, чи цей сірий? Захар нам казав: "А ви впевнені?" Ми такі: "Впевнені". Настічка прямо на зустрічі тоді сказала: "Так, звісно, це так і задумано". От. Проблема в тому, що Настічка не поїхала потім на друк. Поїхав я. І друкар такий каже: "Ну, це здається, в чому проблема? В цьому сірому". Він був зроблений не по градації від чорного, а він був зібраний з цієї, з, ну, цміку, як це, без чорного. Як це? Magenta, Cyan, Yellow. Тобто, це була завжди суміш оцих складний сірий, який був зібраний з трьох інших кольорів. В чому проблема, що кожна машина дає по, десь по цей, похибку в 10% на будь-який колір. А тут цей, е-е, наш складний сірий був різний на різних листах. І все, що ми робили, ну, тобто, спочатку ми з цим майстром, дуже йому велика дяка, що він це все, короче, ми підганяли, щоб цей сірий не сильно відрізнявся. Тобто, він відрізняється. Тобто, якщо ви тепер в журналі, ну, порівняєте ці сірі, вони різні. Але ми хоч, ну, намагалися їх наблизити. І це зайняло тучу часу. Тобто, ми стояли, ну, там, дивились на це. Короче, я тоді теж пригадав Настічці, кажу: "Ми любимо складні кольори". Мта. Я на наступний день пішла робити обкладинку. Думаю: "Ну, сподіваюсь, мені теж зараз перепаде якась складність". А він такий: "Піп". І готова. Я така: "Блін, ладно". Не да. От. Ну, ладно. Це про ці штуки. А ще, знаєш, що мене здивувало? Це як складно працювати з контентом, з правами. О так. З усіма матеріалами. Тобто, коли ти верстаєш це в діталі, ну, тобто, умовно, ти взяв фотку, послався на когось, там сказав, звідки ти її взяв, і тобі не треба, умовно, очищати. Та, це називається очищення прав. Так. І це, до речі, у дівчат з "Ста" – ну, це була прям якась левова частка роботи. І виникає якісь дивні ситуації. От, наприклад, в першому номері нема статті про Євробачення. Хоча вона написана, вона з дизайном. Але з'ясувалось так, що права належать не банді, яка робила, не Міністерству культури. І "Банді" Міністерства культури дали дозвіл. Але виявилось, що права належать "Суспільному". І вони просто не встигли нам видати права, тому що ми це з'ясували, умовно, там за два тижні до, за тиждень до друку. І ми не могли вже нічого, тобто, зробити. Вони не встигали нам надати ці права. І стаття, ну, буде, напевно, чи в третьому, чи в четвертому тепер. Але буде. Та, вона вже готова, все, вже для неї є. І вже є права. Потім була цікава історія з Нем. Якраз з фотографом. Була фотографія на стоках. А я ще, знаєш, так вибрала. Думаю, я зробила всю роботу. Не просто поставила якусь рибу, а ще й знайшла сток. Настічка знайшла кльову фотку з мюнхенського музею. Він називається якось "Пінокотека". Та, "Пінокотек" з мюнхінського. "Пінокотек". Короче, знайшла фотку на стоці. Її можна купити. Потім нам пишуть дівчата, знов таки, з видавництва. І кажуть: "А її не можна використовувати". Тобто, її можна використовувати тільки в американських журналах. Як ви і для яки і чи для персональних проектів. Короче, не можна для друку, якщо ви продаєте. Використовувати її треба зв'язуватись з музеєм. І ми такі: "Ну, короче, сракамутика". Ну, ну, тут то чого? А тебе це, ну, прям задовбує, тому що з кожною майже фотографією, яку, ну, треба, от таку історію проходити. Я взагалі, тут ще є статті. Я, стаття про респект від Девіда Бекхема. Взагалі не розумію, як хлопці зренуть. Іреньє. Ну, по-перше, і Девід Бекхем, короче, дали нам на це права. Там є фотка Девіда Бекхема. Навіть я з Вікторією. Просто домовилась. Дякую, дякую, дякую. Повертаючись до Енея. І ми такі: "Ну, що робить? Що робить?" Я такий: "Давайте так, в нас". А в нас є друг, який живе в Німеччині. Антон Ємельянов. Дякую тобі, Тоха, за твою допомогу. Короче, ми пишемо. Кажу: "Тоха, можеш піти в музей?" А.
Ні, якось в розмові він каже: "О, так, в мене є ця фотка. Я тут фоткав, вона, правда, на iPhone, така, така собі". Ми дивимось: "Ну, нормальна фотка". Ну, бо в нього нормальний iPhone, і він, і він фотограф, він вміє фотографувати. Ну, він дизайнер і і фотограф, коротше. І ми можемо, ну, Антон дає нам дозвіл на цю фотку, але виявляється, все одно треба просити в музею. І, коротше, приходить лист від музею, де вони... Спочатку я не зрозумів, але мені здалося, що вони відмовили. Я такий: "Отже ж, це ж навіть не ваш велосипед, чого ви не можете дати нам на це права? Це український велосипед, ви в Мюнхені, дайте права на цю фотку". А вони не тільки дозволили опублікувати фотку Антона, але й прислали в офігенній якості ще одну фотографію. А ми не будемо вам її показувати, щоб ви купили журнал. Так, ви подивитесь. Але я прям цю фотку собі зберіг, тому що, ну, там умовно якесь, я це божевільне розширення, та й можна надрукувати карколомне. Та й вона дуже красива. Тобто, о, такий подарунок від Мюнхенської пінокотек. Прям було дуже приємно. А ще дайте "Таурус", та будь ласка, ще "Тауруси", і тоді взагалі не буде питань.
А ще була дивна історія з "Живчиком", які, я сподіваюсь, що поки, ну, може, ми їх переконаємо, може, ми їх переконаємо, коли вони побачать журнал, що вони відмовились. Вони сказали, що це комерційна таємниця. Ми хотіли написати про "Живчик", ми досі хочемо, тому що нам здається, що це прикольний дизайн, який формує, ну, як візуальний код нації, та, візуальний код ДНК, як Рутенія. І Рутенія і "Живчик" – два кити ДНК, на якому стоїть і оця книга. Так, лежить, лежить. Так, це основа. Може, пані Наталя, вибачте, ми дуже вас поважаємо, але вже як зачепились, то я не можу зупинитись. То вони сказали, що це комерційна таємниця, і вони не хочуть про це розповідати. На жаль. Ну, короче, сподіваюсь, що ситуація зміниться, тому що "Живчик", мені здається, повинен бути в літописі. Ну, куди ж ми без без нього. Так, тому будемо сподіватись на розуміння від компанії "Оболонь".
А що йдемо далі? Здається, наступна черга моя. Можливо, ні. Давай. Давай. Хто написав нам хороше питання? Може, Антон є з Німеччини? Ні, я думаю, що це пише Інна. Угу. Інна Ч. Та, а хто платить за весь цей банкет? Та, дійсно, хто платить? Це це партнерський проект. Дуже багато коштів платить "Сквот". Дійсно, там левову частку. І партнери, до яких ми звернулися, яких я вже перераховував. Дівчата з "Ста" теж працюють на партнерських відносинах і зробили, дуже вклалися трішки грошима і зробили дуже відчутну знижку нам. Потім тут є наші, як це, с-людина-години, спілковські гроші, та, і людина-години. І ще платять компанія "Макпо", компанія "Headway" і компанія "Василь Кисіль та Партнери". За що їм велика дяка. Причому ми не могли піти до вас, ну, там, глядачі, тому що це нам здавалося неетичним просити гроші під час повномасштабного вторгнення, коли всі збирають своїм друзям. Да, в тому числі і ми збираємо. До речі, якщо на момент випуску епізоду я ще не закрив збір для "Насічки" на 20 FPV, то, будь ласка, підіть і допоможіть мені закрити. То що ж це таке? Тому ми пішли до друзів, до знайомих, просто розповіли їм проект, і нам дуже приємно, що, ну, наші друзі зі "Сквот" відразу відгукнулися, що там всі наші партнери і клієнти теж підтримали це. І це стало можливим, короче, завдяки такій кооперації. Тому це дуже, дуже приємно.
А ще ми не сподівалися на такий, умовно, успіх. Тобто, ми думали, що це ся примірників першого накладу, і вони... Ми продали в передзамовлення 700. 700. З них зараз 500 можливих. З 500 можливих 500. Та, і ми ще підняли до до 200. І зараз вже передзамовити "Літопис" неможливо. Тепер залишилось ще, умовно, 300 копій, які з них підуть в бібліотеки. До речі, це прикольна історія, що є, та, по закону є, здається, чи 10, чи 20 бібліотек. І це називається якісь, обов'язковий принтовий екземпляр, чи щось таке. Обов'язковий. А, обов'язковий безкоштовний примірник. ОБП. ОБП. Це прописано в законі, що ти, наприклад, в бібліотеку Вернадського зобов'язаний, якщо ти щось друкуєш, відправити. Ну, короче, номер БН. Круто. Я б сама хотіла, щоб ми були в бібліотеці. Тому ми оці там 10 чи 20 примірників відправимо туди. То по закону так, така вимога. Якась кількість буде продаватись, в сенсі, і в "Ріделіоні". Ми не знаємо, буде ще продаватись. На книжковому Арсеналі, так точно. Чи продалось вже, тому що цей випуск, напевно, вино, це дуже, дуже, дуже успішно. І буде на презентації, презентації "Літопису" ми продали якусь кількість. Не знаю, дуже було багато продажів. Короче, ми все продали. Ось така, ось така історія. Я до чого це? Це вів, що, напевно, ми не будемо додруковувати перший "Літопис", ну, перший випуск, як це, на даний момент такі плани. Та, ми хочемо, ми не знаємо, короче, умовно, скільки часу в нас є, скільки в нас стане сил. Ну, короче, кого з нас мобілізують, короче, вся ця нам історія не відома. Тому ми поспішаємо, і ми будемо йти в наступні, умовно, "Літописи", і всі кошти інвестувати у випуск наступних журналів, щоби встигнути зробити якомога більше. І я це до чого? Тут, нобиться, ваша підтримка. Якщо ми відкриємо передзамовлення на другий "Літопис", то, будь ласка, підтримайте, купуйте, тому що це дає нам можливість інвестувати це наупні наступні. Та, оці 700, що ми продали на сайті, без комісії, умовно, там для книгарень і для всього цього. Це дуже-дуже помічне нам для друку наступних, наступних номерів. А, а цей вже буде продавати на OLX і купувати. Та, так буде номер "Легенда". Так. І це значить, нас підводить до, умовно, питання, яке нам, ну, наприклад, задає Олексій М. Ох, окей. Зміст. До речі, Маріуполь, ну, тимчасово та окупований, але Олексій знаходиться вже на на українській території, то ж все, все, все, все добре. Олексій питає: "Яка мета взагалі цього всього? От що ви, щоб що ви це робите, "Насічка"?" Слухай, ну, це, по-перше, ти маєш відповідати, бо я знаю, що ти будеш відповідати, і мені твоя відповідь дуже подобається. Але, ну, тут декілька є речей. Почну з найпростішої, з меркантильної. Ми, я завжди кажу, ми, але здається, це тільки я кажу про смерть і про те, що ми помремо, і взагалі скоро ми закінчимось, і треба щось зробити до цього часу. Це наш вклад в наше концептуальне "Я". Є такий, власне, концепт концептуального "Я". Це е-е те, ким ми себе вважаємо і ким би ми хотіли себе закарбувати у вічності. Ми б хотіли себе закарбувати небайдужими дизайнерами, які цікавилися українською культурою і щось для неї зробили. Тому, ну, сподіваюсь, що знаєш, це чек. Оця меркантильна історія, вона у нас вже закреслена, в принципі, навіть з одним числом. В відчуття дуже приємні. Друга штука. До речі, наж, нас додали на цьому Goodrits. Та, і ми там є як автори. Там тільки ти є як автори? Окей, там є ми, Володимир. А ми ж там троє в нас написано, що ми втм. Та, ти і Юра. А, гарно. Круто, круто. Ну, все, чек, чек. Значить, двічі. Друга штука, що це наша можливість насправді чергова довести, що український дизайн і російський дизайн ні в якому разі не брати дизайнери, не брати дизайни, ми жодного стосунку до них не маємо. І у нас щось все-таки було. А насправді, разом з напи пинням цього номеру і наступних чисел, ми все більше відкривали для себе, що українська тяглість насправді існує. Ми декілька разів, мені здається, в деяких інтерв'ю казала, що це неможливо, що у нас її немає, у нас її забрали. До речі, починалось, ти пам'ятаєш, з цього, що одна з риз українського дизайну, що в нас нема тяглості, але ми її, здається, починаємо намацувати, і з кожним числом її стає все видніше і видніше. Сподіваюся, що я постійно забуваю, скільки ми хочемо їх випустити? 10 чи 12? 10. 10. 12. А потім навіть, навіть через 10 номерів, все одно вже буде достатньо широка, глибока і висока картинка українського дизайну. Буде dimensional Ukrainian Design. Хотіла ще сказати, насправді, зараз мене трошки понесе в іншу історію, в інший журнал. Навіть, а нещодавно вийшов український, як це, ію, українське число журналу Slanted. Я хотіла сказати, що це величезний крок для українського дизайну. Не тому, що про нас написала, або тому, що це така друкована, друкований майданчик, друкована платформа з купою українських офіційних дизайнерів та ілюстраторів, а тому, що ми нарешті починаємо пасовувати забанений російський дизайн. Раніше, а дуже часто, мені здається, завжди ми були десь на периферії. Ну, тобто, нащо було світовим дизайнерам розповідати? Ну, якщо вони говорили про кириличний дизайн, вони завжди показували росіян, тому що там школа дизайну, тому що там, я не знаю, британка, тому що там такі то с, там, тому що ось вони. А всі інші, вони так, типу, спостерігачі. Зараз ми маємо можливість показувати, що завдяки, наприклад, Slanted, що у нас є сучасний український дизайн, і він суперкрутий, він конкурентно спроможний, він дуже цікавий, і він чудово замінює те, що раніше робила Росія. Да, всіма засобами нас затуляла і засліплювала. "Літопис українського дизайну" робить, в принципі, те саме, тільки він це робить ще й в вдовгу. Да, тобто, він це робить не тільки через сучасний дизайн, але й через історичний дизайн, щоб було видно, що Єрмілов не російський дизайнер, що він, навіть зараз вже, Єрмілов у українізовано. Да, то що ті постаті, які в радянських енциклопедіях з мистецтва були описані як російські автори, вони українці. Вони зробили для України, вони використовували українські мотиви, українську, я не знаю, ментальність і так далі, і так далі. І що ми з ними ніяк, з росіянами, я маю на увазі, ніяким чином не пов'язані. Це наша боротьба буквально. Та, та, і і ти ще, в тебе є дуже класна історія про Францію, мені здається, ти маєш її розказати. А так, це є, умовно, ну, як це, кінцева точка цього проекту. Ми якось йшли знов з обіду і розмовляли, чому нам так туго допомагають, чому нам не дають. Якраз тоді була пауза з допомогою, це піврічна, з да, чи це, ну, коротше, була знов пауза з допомогою зі зброєю, було незрозуміло. І ми такі: "Ну, от, а якщо би Франція, наприклад, ну, була в такій ситуації, чи допомагали їй, чи воювали би за неї?" І ми прийшли, ну, скоріше погодились, що напевно, за Францію чи за Італію, ну, напевно, всі заступилися і воювали би за неї. Не тому, що вона там член Євросоюзу, та, а тому, що її культура більш відома, вона, як це, завжди поряд. Це, ну, там, якщо ми кажемо про Францію, та, то це Монмартр, я не знаю, Моне, Марте, Сезан, Мулен Руж, Едіт Піаф, що багет, наприклад, Наполеон. І дуже-дуже, дуже багато всього. І про неї написано багато книжок, знято багато фільмів. Тобто, про неї знають. А про Україну, умовно, знають якісь три речі. Та, на початк, повномасштабного вторгнення, що давай, це Шевченко, скоріш за все, футболіст. Кличко вже, ну, напевно. Може, ще Кличко, та Шевченко. Кличко, радіація, тому що Чорнобиль. І корупція. Така, радіоактивна корупція з Кличко та Шевченко. От всі ці штуки. І цього замало. Всі такі: "Ми не хочемо воювати за радіоактивну корупцію". І оце наша спроба показати. І, наприклад, Усік, ну, своєю перемогою і виходом в в козацькому там костюмі, він робить те саме. Він, треба було сьогодні, треба було в цьому гетьманському капелюсі. Я тільки, знаєш, з логотипом гетьманським. В мене, що, от в мене на всю спину написано "Слава Україні". Можете мені вірити. Причому не на футболці, на футболці так роблять. Короче, то саме. Та, тобто, вони, ну, роблять то саме. Тобто, Усік робить на якомусь великому масштабі. І оце наша теж маленький вклад в цю боротьбу, щоби наступного разу "Тауруси", ну, я не знаю. Кажуть, що це вічна війна, та, між нами і Росією, в плані, тому що вона екзистенційна. І, ну, напевно, що нам треба буде постійно bew з нашого там недружнього сусіда. Тому наступного разу нам дадуть "Тауруси" швидше. А може, і навіть Макрон з французьким легіоном і багетом розгорнеться в Одесі на наступний день. Короче, до чого ми ведемо? Що ми зробимо? Мета яка? Тобто, ми хочемо зробити 10 номерів, потім зробити з цього одну книгу, і потім цю книгу перевидати англійською, щоби світ теж побачив і дізнався про український дизайн. Отака розлога відповідь для Олексія М. з Маріуполя. Дякую. О, хороше питання від Володимира. С його не було сьогодні з нами. Що буде в наступних випусках? Що буде в наступних? До речі, в мене теж, знаєш, є ще одна питання. Давай. Від, наприклад, Тараса Ч. Давай. Як побудований "Літопис" і які, як ви взагалі статті тоді відбираєте? Мені це нагадує, мене буде дивна метафора. Я, як завжди, знаєш, в мене одна думка про епоху імперії. Там є така штука, як туман війни. Ну, тобто, в тебе є те, що ти бачиш, і чим більше ти розвідуєш, тим більше ти, власне, бачиш. І в кінці, якщо ти багато розвідуєш, і тебе там не не вбив інший розвідник, ти бачиш всю карту. Ми робимо "Літопис українського дизайну" через туман війни. Ми щось знали, дізналися більше, знайшли зв'язок з кимось іншим, з якоюсь невідомою персоною, невідомою фігурою, перейшли туди. Так, наприклад, у нас розвилася, або ро, розвиднівся, розвиднювався цей туман, коли ми писали про Боже, кого ми писали? Про Побєдіна. Потім був Бербланк. Потім був там хто? Падалка. Далі. Чуєш, трива. Продовжуй. Я, я чую, я не зважаю. Туман війни, бляха-муха, туман війни. Та, то ми йдемо. Ну, короче, продовжую. Чита. Йдемо крок за кроком. Але я ще хотів сказати, що в нас є таке внутрішнє, як це, чи правило, чи модто. Тобто, ми намагаємось відібрати дизайн не який нам подобається, а який або був помічений у світі, тобто його так чи інакше хтось, хтось бачив, крім українців, або він повпливав на українців. От на це, тобто, багато як "Живчик". Та, чи подобається мені? Подобається. В, я дуже хочу написати про "Живчик". Мені дуже подобається. Можливо, ще якийсь дизайн. Мені не подобається, як дизайнеру, але ми все одно про нього напишемо, тому що його, він повпливав на багатьох українців. І ми ведемо в дизайні чотири треки. Е, в, в "Літописі". Перши – це графічний дизайн. Другий – це шрифтовий дизайн. Третій – цес промисловий. І четвертий – продуктовий. Продуктовий, тобто цифровий, скажемо так. Та, там застосунки, може бути історія сайтів. От така, такі в нас чотири треки. Ми зупинились на них, тому що вони нам цікаві. Ми, ну, і в них у нас є компетенція. Бо лобдину з нашого боку писати про архітектуру, про яку ми зовсім нічого не знаємо. Так, залишимо це Славі Балбеко, коли він так демобілізується, або під час цього. Він стільки всього встигає, в принципі, може і це зробити. Так, так, він крутий. То що буде в наступних номерах? Якщо ми говоримо про те, що у нас є чотири треки, що буде далі? Чотири треки. Що буде в наступних? Ми, насправді, Та, запланували вже. Окей, ще залишається цей туман. Тобто, ми не бачимо картинку, але, насправді, вже готові статті для другого числа. А це буде Єрмиловське, тобто, ну, або Харківське, якщо хочете, номер. Він буде починатися про Єрмілова, до Єрмілова, відразу, от як насчка, як ти кажеш, короче, що відкрив одне за одним. Відкрився шрифт Єрмілов, потім цей шрифт Єрмілов виявився просто присвято Єрмілову, який потім додався ще шрифт "Єрмілов" від Київ tй Foundry, який розкриває творчість саме Василя Єрмілова. Потім під перший Єрмілов додалась компанія НАУ. І, короче, так воно. Я не буду розкривати все. Короче, так, от є така тема, що цей Єрмиловський. Третій буде військовий. Там теж прикольно багато статей від ідентики, ну, збройних сил. І багато неочікуваних, короче, історій. Четвертий буде фінансовий, здається. І фінансовий. Та, там будуть і айдентики банків, і монобанків, та, і грошів. І, напевно, там буде ще Нарбут. Там же, от, короче. Четвертий – фінансовий. П'ятий – жіночий. Можна так сказати. Жіночий. Ну, він таки напі, напівжіночий, але там буде більше жінок, ніж інших чис. Там буде більше жінок-дизайнерів. Фанати "Нової хати" приготуйтеся. Там буде "Нова хата". Та, до речі, роз, розповідь. Це розповів вчительці. Розповів вчительці. Е, короче, мій свекор, навіть язик не повертається його так називати, тато мого чоловіка, він колекціонер, букініст. І якось я йому розказала про те, що в одному з випусків "Літопис". Господи, звукопис. А я розказувала про "Нову хату". Він такий, знаєш, умоменто приходить через якийсь час і дарує мені 50 чисел "Нової хати" або і більше. Каже: "Все, це твоє, будь ласка, займайся". А вони настільки, вони в хорошому стані, але вони настільки старі, що коли ти береш їх в руки, то знаєш, як в якомусь фільмі з Індіана Джонса. Вони там розсипаються в руках. Тому я, насправді, коли мені його подарували, всю цю таку пачку величезну, я не хотіла брати її додому. Я її не взяла, боялася, що вона просто не переживе переїзд, там, у 8 годин. Але в якийсь момент, значить, Е, там теж запропонувала: "Давай напишу про неї статтю". В кінці кінців, в мене в тата є всі вони. Да, тобто, не треба буде лізти в іnterest і обмежуватися тільки тим, що там є. Можна сканувати собі все. Ну, тобто, всі. Можна зробити журнал з журналів. "Нова хата". І там поїздку на Великдень. Юлія Лабодюченко, дякую ще раз. А дала мені сканер, і я зі своїм сканером приїхала до свекра і відсканувала всю "Нову хату". Тому у нас буде прям супер ексклюзивна історія. Мені там все сподобалось. Я не буду розказувати, що там буде, але там буде і посміятися, і поплакати, і подивуватися. Короче, кажучи, буде дуже круто. В цьому ж номері ми безумовно згадаємо про Кульчицько. Знову ж таки, розвідник від "Нової хати" переходить до тих, хто там працював. Да, ну, і так далі, і так далі, і так далі. І у нас буде такий ось, ну, частковий жіночий випуск. Так. Буде масмаркетовський, де ми будемо писати про всі бренд. Ну, масмаркета. Буде номер, присвячений освіті. А буде, що ще? Освіта. Буде IT. Угу. Е, буде урбаністичний. Від ідентики міст до мовно уклона і всього чого цього. І, здається, останнє, ми з тобою вирішили, поки він у нас проходить під назвою "Дивний". А "Дивний". Та, де ми просто зберемо те, що нас дивує в дизайні, або дивний дизайн, або точно, точно, точно. Там ми вже, короче, оце буде, напевно, найбільш суб'єктивне, це найбільш суб'єктивне число "Літопису". От, от такі в нас плани. І що буде далі? Все. Наче ми сказали все. Буде Україна. Тобто, наче більше питань в нас від наших підписчиків. Так, далі все закінчується. І Настчка пише: "Ага, ну, і походу, будемо щось видумувати". Я сподіваюся, що нам вдалося щось видумали. По щось видумали. Поки відео не закінчилось, будь ласка, ставте лайк. Якщо раптом ви минулого разу, після всіх моїх благань, цього не зробили, тому що це допомагає нам поширювати і краще вимовляти слова, поширювати відео, поширювати знання про український дизайн. І загалом, можливо, ми навіть будемо десь в рекомендаціях. І ще раз хочу нагадати, що це відео "Звукопис", "Літопис" відходить, виходить при підтримці школи популярної культури "Сквот". "Сквот", "Сквот", "Сквот", "Сквот". Дякуємо. Все, па-па. [музика]