Надія Крат - Слова з тиші

[музика] Так, друзі, добрий, ее, добрий, добрий вечір. Я би хотів би вам представити, е, Надію Крат. Надійка почала писати дивні тексти, дуже дивні тексти, бо вона так вважає, що вона, ну, якби… Але ці тексти, е, ці тексти мене, наприклад, в свій час дуже круто тримали. Там деколи треба було триматись, там, де треба було просто не впасти. От і ці тексти, ее, для мене дуже були важливими своєю потужною енергетикою, потужною силою. І колись, ее, е, колись Ігор Анатолійович казав, каже: "Надія, що треба було би ці тексти видати, бо вони так написані, якби розірваним серцем і душею". Тому я передаю слово Надії.

[оплески] Добрий вечір ще раз всім і дякую дуже, що ви прийшли послухати. Ну, про тексти Олекса сказав. Я їх, власне, так і називаю текстами. Я не ставлюсь до них ні до як поезії, тим більше, ну, тобто я не вважаю це якоюсь літературою, тому що дійсно вони виникли в якийсь момент. Ну, не в якийсь момент, а перший з'явився 24 лютого 22-го року і далі вони пішли таким потоком. Я це сприймала як якийсь такий певний вид самотерапії. І так воно і працювало деякий час. 22-й, 23-й рік ці тексти таким потоком шли майже безперервно. Бувало таке, що вдень я не встигала там закінчити один. Ну, грубо кажучи, вийдеш до вбиральні і чуєш, що вже треба бігти записувати якийсь рядочок. Так воно йшло. І в якийсь момент воно вже перестало працювати таким чином. В якийсь момент я зрозуміла, що всі ці тексти, е, вони не, ну, не те, що воно не працює більше, воно працює, звичайно ж, трошки як самотерапія, воно допомагає пережити якісь моменти, але ти розумієш, що слів уже замало, слова дуже тісні зробилися. Ніякими словами неможливо вже описати весь той спектр емоцій, який доводиться відчувати щоразу. І тому, ну, ви почуєте самі. Ті, хто уже чув раніше ці тексти, ви, напевно, відчуєте навіть різницю в тональності. Я думаю, я не знала взагалі, що читати сьогодні, чесно кажучи, бо ті, що ви чули раніше, і ми тоді робили вечір, присвячений Ігорю Анатолійовичу, і після того теж багато чого помінялося. Після того, як Ігор пішов, і я вирішила, що почитаю ті тексти, які народилися уже після відходу Ігоря Анатолійовича, тому що ця подія теж певним чином вплинула і на тональність самих текстів. Тому тільки з вашого дозволу я сидячи буду. Так ось, і, а і ще в мене є така пропозиція, просто щоби це не перетворювалось у якийсь концерт, а в таку безперервну бесіду, то ми тоді не будемо плескати, а якщо вам захочеться подякувати, то в кінці можна це якось висловити. А я буду намагатись між текстами робити коротеньку паузу, щоб ви могли видихнути і тоді починати наступний. А коли вам уже буде, ну, достатньо, то себе просто скажіть, будь ласка. Добре. Тоді я почну, е, з такого тексту, який, ну, напевно, він теж іще як після, ну, після відходу Ігоря Анатолійовича, бо якщо не любов, то тоді вже ніщо, напевно. І якщо не разом, то тоді взагалі ніяк. І якщо не до світла, то тоді це усе даремно. А якщо до світла, то бодай на якийсь маяк. І якщо не завтра, то хоча би у день Господній. І якщо не вітрило, то хоча б одненьке весло. А якщо до смерті, то принаймні ще не сьогодні. І якщо не заради, то тоді вже точно на зло. Темні окуляри тепер вдягаємо від сліз, а не від сонця. Алкоголю майже не п'ємо. Поливаємо, наливаємо хіба на денце. Давно не запитуємо себе щоранку: "Невже не сонце?" Як і про Україну вже давно ніхто не запитує: "А де це?" Не встигаємо будувати розкішних гробниць родинних. Пів села або ціла рота не раз лежить під одним хрестом. Помираємо часто незграбно, не у красивих позах картинних, а за кожним убитим плачемо, немов апостоли за Христом. На душі іноді такий камінь, що аж молитись не сила. Чекаємо крихти спокою, неначе якихось чудес. І приходимо побалакати бодай з кимось, бодай на могили. І наші мертві нам усміхаються крізь темні шкельця небес.

Відпустка. Вона намагається собою заповнити його порожнечу, вичерпати своїм доторком із нього цю страшну пустку, а він соромиться сказати, що зараз це не зовсім доречно і потай й думає, краще б ліє відпустки. Вона вимикає усі пристрої, закручує усі ручки, екрани, поводиться немов свята, вже не буває святіше. Молиться, щоб у вісні не нили йому старі рани. А він не знає, як сказати, що не може спати у тиші. І він думає: "Тільки не запитуй". І вона ні про що не запитує. Він нервово курить і п'є на кухні свій чай. І слухає, як самотній вітер дроти ізнадвору розхитує. І думає, вона так швидко згорає, немов церковна свіча. І вона практично не дихає і ходить по квартирі на шпиньках. А він ось уночі лежить із розплющеними очима і десь під ранок у неї серце раптом завмирає на хвильку, коли з нього виривається не її ім'я, а загиблого побратима. Слова не приходять, та їх і не треба. Падаємо мовчки у сіре небо, сльози ковтаємо, дощ все йде, а небо сьогодні таке тверде, слова павутиною виснуть у сні. Кордони мови бувають тісні, болючим кого тоненьке вістря просто засипле осіннім листям. Знову сьогодні когось не стало. Планета крутитись не перестала. Вітер тривожно сонато гуде. Котяться сльози, дощ все йде.

Скоро Різдво. Можна вірити в те, що земля пласка, що хмари роблять з пташиного молока у ангеликів в льолях і Бога з білою бородою, що якщо захотіти, можна пішки ходити водою, можна вірити в НЛО, гуманоїдів чи рептилоїдів, у результати соцопитувань, що є у показники таблоїдів. Можна вірити в барабашку, у Бабая чи Миколая, чи, скажімо, у симулякри, в те, що нас взагалі немає. Можна вірити у Христа, в Будду, Крішну чи у Аллаха. Можна вірити, що любов протилежність смерті і страху. В справедливості торжество, бо ж на менше ми не погодимося. А тим часом скоро Різдво, ну а ми ніяк не народимося. Я так перегортую, тому що в мене тут в записнику не тільки моя поезія, а тих моїх поетів улюблених, які мені подобаються. Є деякі тексти, які присвячені конкретним людям. Навіть якщо ви їх не знаєте, я буду називати, тому що, ну, текст народився там завдяки якійсь конкретній людині. Наступний текст присвячений актрисі Світлані Федічевой, який чоловік Денис зараз теж воює. А вона з дитятком маленьким. Е, дитя народилась. Вони виїхали із Чернігова, молода сім'я, актори. І він і актор, і режисер. Вона актриса. Вони виїжджали з-під бомбардувань, вірніше навіть так, вони кілька тижнів, по-моєму, провели в підвалах. Вона уже була вагітна і треба було якось виїжджати. Вони виїхали до Львова, народилося дитя і за два дні Денис пішов. Причому йому вже дзвонили з військомату, він казав: "Ну, зараз, ну, дитина народиться, я прийду до вас, нікуди не дінусь". Ось, дитина народилась. Світлана з синочком у Львові його чекають. Ну, такий відомий випадок, коли тато бачить дитину раз на півроку, тобто син зростає, тато воює. Така історія. Отже, цей вірш присвячений Світлані.

Як же хочеться обійняти тебе, самотня жінко, аби не було тобі у Різдво так тужно і гірко, аби кутя твоя не була такою солоною, аби ти знов була просто жінкою, а не іконою. Як же хочеться зігріти твої померзлі долоні, якими стискаєш до болю рученята сина чи доні. Як же хочеться, щоб не зяло пусткою твоє ложе, аби зачинала не від Святого Духа. Ти ж не матінка Божа, щоб почала жити простими потребами, а не збірками на ЗСУ. Аби пригадала, що ти народжена творити у світі красу, щоб знову почала усміхатися і впізнавати себе у люстерці. Господи, як же ж вас усіх умістити в одному маленькому серці?

Товариство мертвих поетів. Ну, назву не треба пояснювати, да? Ви знаєте, мабуть, цитата, це назва фільму старенького. Поети одягають вишукані фраки і вирушають на поетичний вечір. Добрий вечір. Гречний офіціант з порога підносить їм келих із шампанським. Розкажіть, будь ласка, про особливості вашого поетичного стилю, - звертаються до одного. І він розповідає про особливості пересування окупованим селищем і про вишукану стилістику переховування рукописних щоденників. Яким розміром ви найчастіше послуговуєтеся у вашій силаботоніці? Запитують у другого. І він терпляче розповідає про різницю між 152 і 155 калібром. Який ваш улюблений поетичний образ? Підходять до третього. І той вкотре розповідає про свого рудого кота, нервово поправляючи фіалку у петлиці фрака. "Звідки ці дивні люди?" - запитує старший поважний пан у свого молодшого колеги. З України, відповідає молодший, і старший мовчки відходить, роблячи довгу затяжку із дорогої сигари. Біля столика з напоями чутно приглушений жарт. Вони, мабуть, ще не усвідомлюють, що померли. Вони ще не усвідомлюють, що померли поетами. Ну, зокрема, цей текст присвячений Володимиру Вакуленку, Глібу Бабічу і Максиму Кривцову.

Єдині новини. Матір із дітьми згоріли живцем, воїн із клаптиковим лицем. Звільнені бойові генерали. Кордон мексиканський і нелегали. Нова пандемія уже на порозі. Зерно розсипане на дорозі. Нестача людей, снарядів і дронів. Відмова від виборчих перегонів. Активність ворожої авіації. Авдіївка, складна ситуація. Збір волонтерський на тактичне спорядження. Відкрите нове кримінальне провадження. Вчергове затримано ухилянтів. Зміна тактики у окупантів. Ніжно-рожевий. Все ще у моді. Знову тривога на півдні і сході. Оновлена ставка, пріоритетні питання. Бійцям поставлено нові завдання. Повістки мерам і депутатам. Дитинка жирафою вперше бачиться з татом. Е, лютий 14-те, ну, день Валентина. Він упевнений, вона вивчила б всі перони і усі вокзали. Вона вірить, що дочекається, хай би що там собі казали. Він боїться, не поцілує, бо пахне землею і порохом. Вона молиться, хоч би янголи не збудили крила порохом. І вона промовляє пошипки: "Во ім'я Отця і Сина". Він милується нею, Боже, но яка ж попри все красива! Він цілує її сльози і дивується: несолоні. Їхній первісток ніжно мружиться і усміхається їм у лоні.

Є деякі тексти, я їх називаю так трошки іронічно соціалочками. Оце така одна соціалочка. І те, що здавалось єдиним цілим, зробилося раптом навпіл розколотим. І усе, що тепер під ворожим прицілом, нарешті стало на вагу золота. І вкотре, сціпавши зуби, міцніше, тягнутимеш воза, мовляв, вбуває. Чи завжди робить тебе сильнішим те, що не одразу вбиває? Мова стала затісною, немов старий черевик. Язик прилипає до піднебіння після кожної смерті. Тексти найулюбленіших поетів перетворилися на математичні рівняння. Найпотаємніші сховки пам'яті поволі вкриваються пилом. Діри у серці затягуємо маскувальними сітками. Єдиний спомин, який ніколи не притупиться - про ту найпершу лютневу сирену. Тим часом тривоги усе ще продовжують називати повітряними. Тоді як кожна нова своєю вагою наближається до атомної маси іридію. Слова померли, переконує лише зброя. Горе перестало викликати сльози. Сльози приходять хіба лише з радістю за когось, кому сьогодні по-справжньому пощастило.

Відкриття. Коли помирає син, воїн, мама лишається мамою. А якщо син не встиг одружитися, то навіть трішки вдовою. Коли помирає син, воїн, батько робиться маленьким, осеретілим, беззахисним хлопчиком, який тремтячим голосом співає пісеньку, котру сам склав на слова свого загиблого сина поета, який був воїном, а тепер став йому татом. Тільки на ручки взяти не може. І це найболісніша картина, яку будь-коли доводилося бачити. Е, цей текст, це пряма рефлексія на, ну, це реальна картина, яку я побачила під час поетичного вечору, присвяченого пам'яті Максима Кривцова, коли запросили до слова його батька. І я дійсно бачила цього чоловіка старшого, який сказав, він не виголошував якихось там патетичних промов, а він сказав: "А можна я вам заспіваю?" І він почав співати пісні акапельно, які сам склав на тексти свого Максима. І це було настільки прекрасно і настільки боляче. Е-е, ну, і паралельно одразу пригадалася ця картина, коли пані Іванка Демид, ее, в гарнізонному храмі співала над труною свого загиблого сина Артемія. Якщо ви бачили цю картину, то це теж була картина по-своєму і прекрасна, і жорстка, і водночас велична, бо таке відчуття було від цієї жінки, неначе вона співає зараз похоронну колискову усьому світу і отак весь світ обіймає через, ну, ось так це було.

Ветеран, може колись буде щодень, коли ти розповідатимеш на ніч якісь небилиці про загублені у часі танцюючі вулиці, про китів, що пропливають над сонним містом. Про блукальців із мірядами казок у кишенях, про богиню, у якої музика витікає із пальців. Про Будду, котрий сміючись жонглює планетами. Про крилатих вершників, які осідлали веселку. Про зеленого пса, що живе на старому каштані. Про сни, що в'ють гнізда під стріхою, а потім летять у вирій. Про чоловіка, котрий приручив сонце і дощ. Про жінку, котра співала так, що з пісні родилися зорі. Про хлопчика, який вмів робити птахів із хмар і розмовляти з рибами, та про що завгодно. Може, може колись. А поки ти здебільшого говориш про хлопців, про, поки вони усі, що живуть у твоїй пам'яті, навіть ті, яких вже немає. І коли ми кладемося до сну, доводиться миритися з думкою, що у нашому ліжку, окрім двох котів, має ще поміститися якось уся українська армія.

Знову текст про слова, про те, як все важче і важче ці слова знаходити. Слова зникли, повипадали із гнізд, мов пташенята-злітки. Порозбігалися, як таргани розбігаються від світла. Повилітали, наче коліщата із роздовбаного механізму. Випарувалася, немов краплина пролитого чаю. Розвіялися, ніби сон від раптового прокидання. Розчинилися, як біль розчиняється в сльозах. Вивітрилися, немов хороший настрій після перегляду новин. Розкришилися, як кришиться перестигла надія. Загубилися, як губляться ключі у дитинстві. Зібгалися, неначе простирадла після любощів. Стерлися, як стираються з пам'яті загублені і зазубрені іспити. Щезли, як щезають тіні під час світанку. Зникли, як зникають люди під час війни. Лишилося кілька займенників: ти, я, ми, якесь недолуге можливо і стареньке, обгризане по кутиках [музика] люблю.

Зал загублених кроків. Пологовий зал, танцювальний, спортивний, актовий, читальний, виставковий, концертний, органний, глядацький, весільний, торговий, пологовий, танцювальний, спортивний, актовий, бенкетний, торговий, ювілейний, сесійний, судовий, операційний, зал очікування, ритуальний зал. Вихід. Мистецтво Кінцугі. Якби можна було усі шрами ваших душ і тіл лакувати золотим порошком, аби сяяли нам, як вічне нагадування, якби можна було б усі ваші тріщини, пустоти і порожнечі заповнити золотою емаллю, аби світили нам, як вічний докір, якби можна було б усі ваші втрачені кінцівки, органи та частини тіл замінити золотим фрагментом, аби свідчили вічно про вашу силу, натомість… Робимо вам красиві портрети, ставимо типові надгробки. Іноді сором'язливо пошипки дякуємо, а найчастіше знічено відводимо погляд або просто не помічаємо. Іде той синсей, який здатен збирати до купи усі ці уламки. Розламані люди мовчки розчиняються у сірому натовпі. І тільки тоненька золота павутинка швів осяває темряву.

Перед Великоднім знову, як і щороку, сповзаємося на площу Криваву, щоб знову, як і щороку, кричати: "Візьми цього, відпусти нам араву". Знову будемо квапитися, не сподіваючись на божу ласку, щоб покінчити із цим пошвидше і піти нарешті святити Паску. Бо війна війною, а Великдень святе, хоч і не було б його без Юди. Бо хоч війна, а вікна мити тре, бо ще не дай Бог щось скажуть люди. Може б до батьків махнути, але ж там, бляха, знову ті блокпости. Ой, як задовбали вже ті тривоги. Йой, Господи Боже, прости. Ну що там довго чекати? Та ніби вже руки вмиває. Візьми цього, відпусти нам араву. Хтось в натовпі очі ховає. Ну, нарешті можна розходитися. Слава Богу, знову не мій. Христос воскрес. Воістину воскрес. О, здається, відбій. Не витріщайся, іди до хати, налий там ліпше по 100. То мабуть мати того розіп'ятого мовчки стоїть під хрестом.

Я не хочу ні скверів, ні площ, ані станцій метро, тим паче. І щоб дощ так і був, просто дощ, а не те от сумне небо плаче. І щоб школа була просто школою, без імен на табличок почесних. Щоб цей хлопець хворів футболом і не поповнював варту небесну. Щоб прекрасний оцей чоловік доглядав свій трояндовий сад. Щоб троянди цвіли цілий рік, щоб град означав просто град, щоб тюльпанами й геацинтами називали виключно квіти і росли, щоб вони не на свинтарі, а в місцях, де їм можна радіти, щоби люди виходили в поле і щоб їх не вбивали міни. Хочу знати, що цей світлочолий поведе в перший клас сина. Скільки лісу впаде сухостоєм, щоб змінитись під ростом новим. Можеш стати для світу героєм, а для мене лишайся живим.

Тут є згадка про сади про трояндові. Це теж така рефлексія. Пам'ятаєте, десь місяць тому було повідомлення у Фейсбуці. Воно мене так вразило. Я взагалі не знала про що йдеться. Я прочитала цю коротку фразу: "Саду Квілінського більше немає. Він закривається назавжди". Я не знала, що це за історія. Потім прочитала, що це… ця фраза дуже якось так врізалася. І погляди колючі, немов колючий дріт, кидатимуть байдужі, шипітимуть услід. І через піксель зношений, і орден бойовий, і через те, що, сука, ти досі ще живий, і через те, що мусив, і через те, що зміг, що поняття гідність чомусь не витер ніг. Хто мало не молився на тебе ще учора, сьогодні вже сахається, неначе ти потвора. Сидів би собі вдома, вкладався б у кар'єру. Кому тепер потрібні твої ПТСРи? Звалив би собі в Польщу, Канаду чи у США? Кого цікавить в біса скривавлена душа? А хто кричав найдужче про Крим і про Донбас, заліпить тобі завтра війна ця через вас. Живи собі, як знаєш. Медальки дзеленкочуть. Мерці ще не чекають, живі уже не хочуть.

День матері. Вимолю, синочку, тобі ясні очі, щоби зачаровувать серденька дівочі, щоби добре цілитись, мамо, проти ночі. Вимолю, синочку, дуже тобі руки міцно обіймали, щоб після розлуки, щоби побратима витягли з багнюки. Вимолю, синочку, міцні тобі ноги, щоб тримались завше вірної дороги, щоб з двома ногами, мамо, та й до перемоги. Вимолю, синочку, біленьке тіло від жіночих пестощів, щоб лишень боліло, щоб посеред поля у житах біліло. Вимолю, синочку, чуйне тобі серце. Хай воно у грудях твоїх палко б'ється. Хоч би воно, мамо, витримало все це. Вимолю, синочку, тобі світлу душу до чужого горя, щоб не був байдужим. Хоч би й не хотів я, але ж мамо мушу. Вимолю ще долю, щедру і багату, щоб любов та злагода і достаток в хату, щоб не сором, мамо, до труни лягати.

Дзеркало. Приходили до мене три жінки. Одна сказала: "Мені здається, я яка була така і зараз є". Друга сказала: "Я ще ніколи не була такою, як зараз є". Третя сказала: "Я вже ніколи не буду такою, як колись була". Обійняла кожну. А ще днями довідалася, що на донецьких териконах найкраще приживаються акації. І я не знаю, що тепер робити із цією інформацією. Ну, це дуже дивний текст. Насправді він прийшов увісні, навіть не у вигляді тексту, а саме у вигляді цього образу, цих трьох жінок. І всі ці фрази, вони просто увісні були сказані. Я навіть, ну, до кінця не змогла потрактувати. І, тобто, тут можна по-різному трактувати і як певну трансформацію конкретної людини. Водночас, е, в цій от фразі про акації на териконах, тут є ціла запечатана в цій фразі історія цілої родини з Донецька. Ми там маємо свій осередок, де ми плетимо сітки з дівчатами вже третій рік там в палаці Петрушевича. І в нас там є і місцеві жінки, і є переселенці. І ось є ціла родина із Донецька. Це три покоління жінок: бабуся, найстарша, мама і маленька Єва. І оці три жінки, це теж, мабуть, їх, їх трьох погляд на життя і на війну такий різний. Ця найстарша, золоті руки в жінки. Вона все життя працювала медиком, рятувала людей, а зараз от далеко від домівки і дуже світла людина. Вона щоразу з такою любов'ю розповідає про Донецьк, щоразу плаче, бо у неї там чоловік залишився. Середнє покоління - це от її донька, яка з усіх сил намагається пристосуватись, намагається жити тут і зараз, щоби заробити на цю родину, отримати їх тут у Львові на зйомній квартирі і якось виховати ще дочку, яка цього року в школу йде. І найменше - це Єва, яка, ее, не те, звичайно, вона розуміє, що відбувається. Вона сумує за дідусем, сумує за Донецьком, сумує за домівкою своєю. У неї тата немає. І ось це три покоління з таким різним поглядом на життя. І, і ще в цьому тексті теж мені здалося, що оцих три жінки, це ж може бути теж як, ее, віра, надія і любов. Це яка говорить: "Мені здається, яка я була, така і зараз є". Для мене це наче як надія, тому що в будь-якій ситуації, е, ну, ми намагаємось завжди надіятись на краще. Що б не було, ми собі там якось говоримо, що все буде. Ця, яка каже: "Я уже ніколи не буду такою, як колись була". Мені здається, це віра. Багато що, через що ми проходимо. І в когось віра ця похитнулася, хтось зневірився взагалі, а в когось навпаки. Віра зміцніла, а любов каже: "А я, мабуть, іще ніколи не була такою, як зараз є". Це так я собі пояснила. Я не знаю, я не Фройд. Може би він там потрактував по якійсь там своїй цій еротичній лінії цих трьох жінок. Це таке.

Зробили собі звіри кевларові шоломи. З ніжності витворили рятувальні жилети. З вірності поставили загороджувальні буйки. З довіри змайстрували запасні парашути. З турботи вигадали онклюзійні пов'язки. З вдячності сплели маскувальні сітки. З лагідності виткали аварійні троси. Зі спогадів підклали страхувальні мати. З чесності закріпили ремені безпеки. Але коли всесвіт почало засмоктувати устрашнюючу, криваву, смердючу, огидну, ненажерливо розвержену пащеку, врятувала тільки любов. Ну, скільки там того життя, вибачте. Ну, скільки там того життя? Кілька важливих рішень, кілька таких, про яких все життя шкодуєш. В країні лелечих гнізд й перестиглих вишень. В країні, де зболену душу піснями лікуєш. В краях, де дороги раптово впадають в могутні ріки. В місцях, де дерева тебе обіймають, мов ніжні руки. В шматочку землі, в котрий пуповина вросла навіки. У метці твоїй, що тебе прирікає на вічні муки. У землях, що зрошені кров'ю і вагітні хлібами. В полях, де волошки в пшениці нагадують сльози. В садах, де у яблуньки голос такий, як у мами. В лісах, де із батьком встрічаєш травневі грози. У селах, де люди такі, що їх гріх не любити. В містах, про які ти майже нічого не знаєш. В країні, що в ній так нестримно хочеться жити. В вітчизні, в котрій ти невпивно щомиті вмираєш.

Наступний текст народився як рефлексія на ці останні страшні обстріли Харкова, коли, зокрема, загинули люди, ее, у типографії і ми ще не знали їх імен. Просто було написано, що переважна більшість жінки. Ухиляндка. Їй завжди вдавалося напроч легко і невимушено ухилятися від надто палких обіймів із незнайомцями на чужій п'яній вечірці, від його нерішучих обіймів, коли сердилася на нього через якусь дурничку. Від того, що називають подружнім обов'язком, якщо їй в цей день справді не хотілося. Від тісного контакту з людьми, від яких неприємно пахнуло. Від косих поглядів сусідок-менсіонерок погожого суботнього вечора, від раптових поривів вітру на безлюдній міській площі. Від мокрого снігу, який любив заліплюватись скельця окулярів, від прямої відповіді на запитання, на які їй не хотілося відповідати, від обговорення військових тем із випадковими співрозмовниками у вагоні метро, від обговорення політичних тем із знайомими та колегами по роботі, від неулюблених страв під час якогось нав'язливого частування, від прийому антибіотиків, навіть якщо їх прописувала лікарка, загалом, від більшості малоприємних і геть неприємних речей. Лише раз не встигла ухилитися, коли прилетіла російська ракета. Сьогодні вона одна з тих, про кого написали у новинах. Усі загиблі працівники типографії.

Ні, останній текст, присвячений теж харків'янам. Це короткий текст. Коли світ розтягується до безкінечності від неоднозначності, коли життя нетривке, мов пасочка виліплена з дитячого відерця. Чи буде ще день, коли не відчуватимемо нічого, крім вдячності, залишком того

На місці серця? Дякую вам. Дякую. Щось так не хочеться на мінорі такому закінчувати. Хочеться щось хороше вам сказати, але хороших текстів немає. Вибачте за це. Тому що не перемішу за Лексою сьогодні. Да, Ле, дякую. Це тому, що не переміжку з вами. Ні, чого? Але, але дуже-дуже дякую, Надіно. Дякуємо. Дякую вам. Я можу роз… Я не знаю, наскільки це доречно, але знову ж таки хочеться закінчити на іншій ноті. Я можу коротенько розповісти про хлопців.

Знаєте, дуже багато, ее, у військо знайомих акторів, е, ну, взагалі людей мистецтва. Це і актори, і режисери, і музиканти, і художники. Я коротенько згадаю от про тих, кого я особисто знаю. І чомусь сталось так, що в перші ж дні добровольцями пішли ті люди. Ну, не те, щоб ми там не сподівались, ніхто ж не готувався до цього, але якраз пішли такі, які здавались такими тендітними от, ну, те, що називається люди мистецтва, а вони першими пішли, а ті, які там навпаки там ходили зі стягами на всі демонстрації, ось, ну, вони не пішли чомусь. І коли я дивлюсь на цих хлопців, у мене був один текст якраз е присвячений, якщо ви не проти, я з телефону. А ні, я не знайду, бо я не пам'ятаю, як він називається. Добре, я розкажу без тексту. Просто вони неймовірні всі.

Е, Андрій Синишин, Андрій, наш синичка, ми його в театрі так називаємо. Він наймолодший актор. Ну, уже не наймолодший, бо є Владислав, але коли він прийшов три роки тому, якраз десь, да, Олекса, рік перед війною, перед повномасштабною, ми так тішилися, що прийшло до нас таке світле дитя, тому що ми уже такі трошки старпёрочки і старперчики, які трошечки втратили навіть віру в той театр, в тому вигляді, який він зараз існує в наш. А це прийшло таке молоде. Очі світяться. Він щойно-щойно закінчив студію при театрі. Ну, не студію, а факультет театральний. Але викладали у нього майстри з театру Заньковецької. А якщо ви знаєте, може хто місцевий, то в нашому театральному середовищі є така негласна традиція. Ми так завжди ставились трошечки іронічно до театру Заньковецької. Ну, там своя історія, свої передумови, чому ми так ставились. Ось і зараз там уже все помінялось. Там новий худрук, нове керівництво, нові постановки. Вони зовсім поновому зараз існують. Дуже багато цікавих робіт. Ну, от тим не менше. Але Андрій іще з того покоління, коли його виховували. І от що мене здивувало, що знаючи ось таке от ставлення наше трошечки іронічне до його альма-матер, він ніколи, по-перше, нам не дорікнув за цю іронію і завжди, попри все, з пієтетом відгукувався про цей театр, тому що там його виховали, там йому дали освіту театральну. І мене це завжди вражало, що можна мати все ж таки такий пієтет до альма-матер. І він, напевно, був… Він і такою людиною, яка дійсно щиро вірила в нашу справу. Так, тому що коли ти вже багато років працюєш і ти розумієш, що театр, ну, не такий, як тобі хочеться, вистави не такі, як тобі хочеться, а в цього очі світилися, що б він не робив, яку б роль не грав, це харизма просто отак от перекривала всіх решта, всіх акторів. І коли ми зробили таку виставу «Сніжинка для Вовчика», можливо, хтось бачив, Андрій зіграв Вовчика, і це було неймовірно. Це перша його була роль така серйозна, але він впорався на відмінно із роллю і із лялькою. Ее, ось і зараз він воює. І він воїном став також таким, про якого старші колеги, такі, які удвічі старші за нього, які, ну, в батьки йому годяться за віком. І вони про нього розповідають зараз з таким захопленням і з такою повагою, розповідають як про дуже гідного, достойного воїна, який дуже відповідальний і так само обезбашений, який відважний, там, де треба і де не треба. І з одного боку неймовірна гордість, і пишаємось ми ним, і з другого боку розуміємо, що така людина уже навряд чи повернеться до театру. Якраз ті, хто таких людей театр найбільше потребує, ті, які не заради амбіцій приходять, не заради там, щоби кар'єру собі збудувати, а просто щиро люблять свою справу. І, ну, тепер Андрій любить свою роботу, ту, якою він зараз займається.

І ще такий зворушливий момент, коли почалася повномасштабна. Андрій ще деякий час служив у нашій ТРО, і десь він там чергував, охороняв там, ну, певні об'єкти, відповідно до нього швидше надходила інформація. І ми створили такий чат внутрішній. І коли починались тривоги, ну, якщо все нормально, то нормально, а якщо якась небезпека, Андрій, як батько, ну, наймолодший, але він всім писав в цьому чаті: "Бігом в укриття, там загроза". І це так зворушливо було, що він там уже, будучи на службі, він іще встигає про нас подбати. Ось це синичка наш.

Е, ще в нас є, е, Гена – Геннадій Варб'яний. Це людина-музика. Це от справжній такий справжнісінький рокер, от який народжується з гітарою. От він в пологовому, напевно, уже там вивчив перші акорди. Е, це чоловік, дружина його Людмила Зборовська. Вона працює актрисою в нашому театрі. А Гена він не працював. Він все життя займався музикою. Він, до речі, був гітаристом у відомому гурту, якщо ви знаєте, Брати Гадюкіни. Довший час він з ними грав. От потім відокремився, займався сольною кар'єрою. Ну, він фантастичний музикант. Він міг брати в руки гітару і по 12 годин просиджувати, коли сім'я вже не знала там куди подіться від цих гітар і так далі. Пам'ятаю, дочка їхня молодша, коли маленькою була, якось приходить, скрутні часи були і йому доводилось крім музики якийсь там паркет класти, щоб сім'ю прогодувати. Якось Маруся маленька, приходить така горда, каже: "Тато заробив гроші, купив рулон рубероїду і нову гітару". Ось. І десь буквально теж, напевно, за рік перед повномасштабною е-е, Єна почав працювати у нас в театрі. Е, ну, ми запросили його, як він працював як столяр. Тобто в нас театр дуже маленький, завжди не вистачає робочих рук. Тобто те, що стосується безпосередньо виготовлення матеріальної частини, там ляльки, декорації, щось випаляти, змайструвати. От то Гена працював у столярному цеху. І все ж таки, знаючи його таланти як музиканта, ми вирішили запропонувати йому творчу роботу і запросили його, як композитора, в одну з постановок наших дитячих, така казочка. І він залюбки погодився, відгукнувся дуже швидко. А я, як авторка, е, п'єси цієї, е, я кажу: "Гена, ти знаєш, я коли писала, мене ось така і така музика надихала: "Якщо ти не проти, як зразок я тобі включу". Гена послухав, каже: "Окей". Буквально день чи два проходить, Гена приносить мені уже якісь напрацьовки музичні, і я їх слухаю і розумію, що вони, ну, повністю от попадають в ту стилістику, яку я собі уявила. І він так захопився. А в нас в той час були якісь труднощі з виготовленням. Ее, тобто ми не знали, наскільки швидко зможемо реалізувати цей проект, там не знали, хто буде художником. А находить і каже: "Так, послухай, нова тема є. Я не знаю, оце вам треба тут вивчитись співати. Давайте я вам покажу". Бере гітару, включає або на диктофоні уже те, що він вдома записав. І оце почина… І мені так незручно. Я думаю: "Боже, ще невідомо, чи буде та вистава взагалі". А людина ось так живе процесом. Для мене це теж такий був зразок, як от можна дійсно жити, жити своєю справою. І сталось так, що все ж таки виставу ми цю зробили, ну, правда, теж зі своїми перепетіями, тому що Олекса, який мав бути режисером цієї вистави, пішов на фронт. Ее, Гена пішов на фронт. Нам довелося запросити ее, приїжджого режисера, щоб він уже поставив цю, випустив цю постановку. І Гена дуже переживав, що він не встигає. Він переживав, що його можуть пере… Він спочатку теж був у ТРО, але вже знав, що його десь будуть переводити на Схід. І тоді він за свої гроші пішов, винайняв студію, попросив там знайомих хлопців і повністю звів нам усю фонограму і приніс готову уже і сказав: "От я просто не знаю, де я буду, що зі мною буде, щоб у вас була музика до вистави". Ось. Це Гена. Це ті хлопці, які працюють в нашому театрі. Ну, звичайно, Олекса, ви знаєте, теж багато хто в театрі, ну, скажемо так, відверто, не сподівалися, так, що Олекса буде воїном таким. І дуже ставлення в багатьох помінялося після цього.

Є ще шалені такі і прекрасні люди, яких я дуже люблю з інших театрів ляльок. Насправді лялькарів воює дуже багато, дуже багато лялькарів на фронті. Є неймовірний, божевільний, в хорошому сенсі цього слова, такий Валерій Дзех із Харкова. Він лялькар. Він закінчив, е, факультет та лялькарське відділення і одразу ж заснував у Харкові. Можливо, хтось чув із вас Малий театр маріонеток. Він автор цього театру. Він і режисер, і постановник, і актор. Ее, такий маленький чудовий колектив. Вони дуже самобутні, е, не схожі там на інші якісь театри. В них також такі свої оригінальні постановки. Коли повномасштабна почалася, е, Валера пішов теж спочатку в ТРО. Вони там чергували на Салтівці. Ми тоді багато спілкувались, намагалися якось йому там допомогти, а потім він уже пішов добровіль…, ну, мобілізувався вже повноцінно у військо і працює як психолог, тому що освіта в нього є відповідна, але водночас він, е, намагається ее, якусь таку арттерапію проводити е, завдяки, ну, через театр ляльок. Він вигадує якісь свої такі історії і розповідає їх хлопцям, тим самим залучаючи також і хлопців у процес цей. От Олекса брав участь ее, в одній з таких поїздок. Валерій зараз учасник цього культурного десанту. Він багато їздить з цими своїми, ну, це навіть не назвеш вистави, це не вистави, це швидше дійсно сеанс терапії. От зараз він пішов навчатись у Київ, щоб, ну, здобути відповідний фах, щоб далі могти цю лінію розвивати. Свого часу навіть одну з таких його робіт бачив Залужний ще тоді при посаді і дав навіть команду, щоби, ну, ніби розвивали і далі цю справу, тому що він був вражений, як лялька може впливати на свідомість і, е, допомагати людям виходити на якусь відверту розмову. Це Валерій Дзех.

Також у Харкові працює… працювала, ну, знаменитий цей театр ляльок імені Афанасієва Харківський, де відома режисерка Оксана Дмитрієва зараз у нас у Львові поставила бурю в театрі Заньковецької. Ее, і там дуже довгий час у них одна з таких, ну, як це називають, прим, да, в театрі, така акторка Таня Томасянс. Ну, для мене вона те, що е, до, ну, тоді ще до війни повномасштабної вони грали «Вишневий сад», ее, в своєму театрі ляльок, і вона грала роль Раневської. То от для мене Таня - це от, ну, от ідеал Раневської. От як можна зіграти? От я її собі так уявляла. Отака от жива лялькова Раневська. І оця Раневська замість вишневого саду бере зброю в руки і іде на фронт. Ну, звичайно, в цій історії там теж сприяло кохання. Там вона зустріла людину, яку полюбила і пішла фактично заради нього, ну, разом з ним, щоб бути разом з ним у війську. І зараз вони удвох воюють. Таня, е-е, Ярослав Грушецький. Це теж як і Олекса, він режисер і художній керівник Черкаського театру ляльок. Дуже самобутній режисер. Настільки в нього завжди оригінальні дитячі постановки. Е, вони коли привозили завжди на фестиваль, ми дивились ці вистави, ми завжди сміялися, що він курить цей Грушецький. Ну, настільки в нього фантазія дивовижна. Він сам придумував і п'єси писав, і сам ці вистави ставив. Ну, вони реально чудоренські. От коли спитаєш про що, ти навіть не розкажеш, але було прикольно. Ось він теж пішов добровольцем. Теж йому багато чого довелося пережити, в тому числі тиждень полону. Страшна така історія, коли не знали, що він де, що з ним. Ну, але якось пощастило йому, що, ну, там вдалося його обміняти не через офіційні ці органи, а коли командири напряму домовилися один з одним, і хоча він був поранений і мав усі шанси, що його просто пристрелять, так, як це сталося з його побратимом, але він якось зібрався до купи, щоб показати, що він іще, ну, має силу. Якось і знову ж таки зіграла е, певну роль і професія його, бо він почав розповідати, що він режисер театру ляльок, що він казки ставить. Ось. А там його брали в полон дагестанці власне, і потім Ярік каже, що йому просто пощастило, що це дагестанці були, що це не були інші. І а він каже: "А я колись ставив народну дагестанську казку". А той: "А яку? А таку-то все". І сам сам цей момент дуже врятував. Але польові командири напряму дійсно домовилися. Вони спрацювали набагато оперативніше, ніж це робить штат. Да. І зараз зняли бійців і таким чином вони з ним так врятували їх. І Ярослав відновився, підлікувався і вернувся, звичайно ж, на фронт. Ее, він має офіцерське звання і далі воює.

Петро Бабінець, це актор Івано-Франківського театру ляльок. Ну, це не Петро, це не… якщо я скажу святий Петро, то я навіть не на… не наближуся. Я його завжди називала ангелик. У нього дуже такі світлі, блакитні очі, які просто випромінюють таке тепло. Е, коли ще був живий його друг, покійний режисер Івано-Франківського театру ляльок Підцерковний Володя, вони завжди при… у них була така традиція, вони приїжджали на кожну нашу прем'єру. І це було настільки приємно, щоб вони не дивилися, вони завжди були неймовірно вдячні. І цей Петрусь завжди приходив і так обіймав, що ти себе відчувала реально, наче тебе ангел обіймає. Ось він теж пішов добровольцем. І зараз я бачу, я його не бачила так вживу, але я на фото бачила, як ці очі ангела перетворюються. Ну, вони лишились очима ангела. Просто тепер це ангел із сумними очима. Е-е, це все лялькарі. Це я вам про лялькарів розповідаю.

Ігор Федірко, це молодий, талановитий, шалено талановитий актор, режисер із Київського театру ляльок, той, що був, знаєте, цей замок на горі, там почались потім перепетії, і… Йому довелося, навіть не йому довелося, його уже звільнили, коли він воював. Фактично там така неприємна вийшла історія. От. Але Ігор Федірко неймовірно талановитий. Він з… здобув одразу три освіти театральних: акторсько, режисерсько і ще як ее, критик, так, театрознавець. Він і грав, і ставив вистави. Дуже успішний, такий перспективний. З успіхом уже здобув і золоту пектораль за одну зі своїх постановок, і купу інших нагород від Уніми і так далі. Ну, от теж воює з перших днів. Я навіть і не знаю зараз, як він… де був… десь під Краматорськом. М, теж лялькар.

Е-е, ще один лялькар Ніко Лапунов. Це взагалі людина неймовірна. Я навіть не знаю, як про нього розказати. Він… це людина-краса, людина дуже складної долі. Він сам з Криму. Тобто фактично він втратив раз там домівку, втратив там роботу. Він там працював теж тоді в театрі у Сімферополі. Е, тинявся десь по Україні, там ставив, там ставив. Нарешті начебто знайшов своє місце у Полтавському театрі ляльок. Його там прийняли на посаду теж художнього керівника. Це людина така, щоб ви розуміли, що він, по-перше, шалений фантазер і вигадник. І людина, яка має таку вроджену необхідність створювати красу. От де б він не був, там завжди буде красиво. Якщо це його домівка, то там завжди він мусить створити якусь таку певну атмосферу там. Чи це Різдво, це буде всі ці от різдвяний декор, який він сам виготовляє, всі ці там якісь прикраси, іграшки, ялинки, чи це великоднє дерево, де він е, розписував ці писанки сам. В театрі, якщо то це він постійно теж фантазує, вигадує… Уфоє, я пам'ятаю під Різдво в їхньому театрі він зробив щось неймовірне. Я таке бачила тільки десь у фільмах, коли показують там якісь вітрини дорогих магазинів. Він в театр створив отаку от ялинку, яка складалась з декількох ярусів. Це все механізоване. Е, тут їздять паровозики, там крутяться якісь будиночки, там щось світиться. Це все, ну, неймовірно красиво. Дітей приводять. Уже виставу можна не дивитися, можна стояти годину втикати тільки біля цієї вітрини. І він має золоті руки. Він неймовірний художник. Він, е, шив костюми, якісь такі неймовірні сукні, е, жіночі, які потім експонували теж на якихось виставках відомих. Він вишиває, робить картини, створює… Ну, я не знаю, чи є щось таке, чого Ніко не вміє зробити руками. Так само кулінар, неймовірний. Ось. І крім того, я ж кажу, в житті він багато чого пережив, крім всіх цих перепетій, пов'язаних із окупацією Криму, з переїздом, з втратою домівки, роботи. Він також пережив страшне ДТП, де ледве-ледве вижив. І в нього були страшні проблеми зі здоров'ям. Е, і ось після початку з пов…, ну, з початком повномасштабки він теж мобілізується. Ну, по стану здоров'я пощастило. Його залишили в Полтаві. Він працював на кухні. Ходив на службу. Але ж після того ДТП, пережито, почались ускладнення з ногами. Е, все важче і важче. Ну, бо це ж навантаження постійно на ногах, на кухні. І операцію переніс одну, другу на ноги. І його не комісовували. Він далі ходив на службу, ходив. Доходився до того, що, ну, фактично зараз він останні місяці на службу ходив на милицях. Відповідно, коли хворів, був виведений, як ви знаєте, позаштат, як те часто буває, отримував зарплату 700 грн, не зміг оплачувати квартиру зйомну. І якось друзі там вже під… напряглися, скинулись і допомогли. Купили йому будиночок в селі за Полтавою. Трошки далекувато їздити. Це треба в 5 вставати ранку, щоби добратися на службу. Потім зі служби. Але він в якийсь момент зрозумів, що він щасливий, бо втілилися мрії його життя. В нього нарешті є свій будиночок, де можна насадити город, садок, наробить тих різдвяних ялинок. А ще ж він кошатник страшний. Він шалено кицьок любить і ось виховує там теж. І от днями довідалися, що з ним сталось якесь нещастя. Він іще вранці сходив на службу, там приготував на кухні. Потім ввечері побіг в театр, відіграв виставу, бо там помер актор і йому ще довелося терміновий, ну, терміново ввестися замість актора, а вранці прокинувся і йому відняло мову. Е-е, думали інсульт, ні, інсульт виключили, стали обстежувати, що таке. Виявилось, можливо, наслідок після укусу кліща. Тобто зараз він зовсім не може розмовляти, і ми не знаємо, що з ним буде. І, ну, взагалі… чи… ось теж лялькар? Та ну, сподіваємось, що вилікується, але хто зна. Може, вже й комісують після цього. Не знаю, що з ним буде далі.

Хочеться, щоб такі люди, про яких я розказую, щоб вони… щоб вони верталися до своєї професії. Хоча, ну, розум підказує, що більшість із них уже в театри свої не повернеться. Ні, не тому. Слава Богу, всі живі, здорові, але люди міняються. І от навіть цей Валерій Дзех, про якого я згадувала, який в культурному десанті, якось він написав такий сумний допис у Фейсбуці: "Щось дивлюся я на ваші ці театральні діла і розумію, що це уже не моє життя". Ось. Так хотіла я закінчувати, щоб не на мінорі було. Ну, що ж таке? А стало ще гірше, да? [оплески] До вашої останньої доповіді. Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам! Дякую ще раз, що ви слухали мене. Дуже приємно. [оплески] [музика]