Transcription
Вітаю! Ви на каналі "Шалені авторки", де ми говоримо про культуру, гендер та ідентичність. І сьогодні в нас специфічний випуск. Ми будемо говорити про пам'ятники, тобто про ті скульптури, постаті на постаментах, які щось означають, вочевидь, для людей в межах культури, які позначають важливі для нації наративи. Ну, просто так пам'ятники, звісно, не зводять.
Ми будемо сьогодні говорити про пам'ятники Тарасу Григоровичу Шевченку, оскільки це символи, які не лише вшановують одного з чільних поетів, якщо в багатьох оцінках, просто чільного поета української літератури, але так само вони позначають певні, це певні маркери українськості як такої. Ми можемо поміркувати про те, як пам'ятники Шевченка, і коли пам'ятники Шевченка почали з'являтися в Україні, як і де зводили пам'ятники Тарасу Шевченку взагалі поза межами України, бо їх є досить багато.
За різними оцінками, взагалі в світі існує від тисячі до, значить, ну, тобто оцінки дійсно дуже різні. Хтось називає тисячу пам'ятників, хтось говорить про 15 тисяч пам'ятників лише в Україні. Тут, звичайно, питання, чи вважати, чи враховувати, скажімо, погруддя і так далі. Але в будь-якому випадку, це дуже важливі, справді, це дуже важливі об'єкти для всієї України, для нашої української культури. І ось ми, власне, поміркуємо про те, які є пам'ятники Шевченка, яким його бачить, коли з'явилися і де.
От, давайте почнемо з Київського пам'ятника. Все-таки, напевне, центральний український пам'ятник Тарасу Шевченку. Його почали ініціювати, його зведення почали ще на початку ХХ сторіччя. Так, але Дозвольте такий от пролог. Шевченко – це все-таки основа нашої ідентичності, і це от зараз знову виявилося. Отже, в окупованому, там десь пам'ятники з окупованої території встигли евакуювати. Але от в Луганську спочатку до пам'ятника Шевченка вони причепили червону табличку: "Шевченко – руський поет". А зараз є, була от остання інформація. Отже, як завжди, на прохання трудящих мешканців, звичайно, вони демонтують пам'ятник Шевченка, бо "не місце пам'ятнику Шевченку в", як там написано, "сквері імені сквері Великої Вітчизняної війни". Ну, от так.
Так що Шевченко досі в епіцентрі нашої боротьби, і ми це мусимо знати. І ця боротьба тривала від самого початку. Можна, можна згадати це знову-таки окремий сюжет, як облаштовували Чернечу гору, як Володимир Науменко, очільник тодішньої Київської "Старої громади", купив цю землю у приватну власність. Уявіть собі, людина мала у приватній власності той шматок землі, де могила Шевченка. І "Стара громада" облаштовувала це все, і вони дбали, дбали там. Ну, спочатку був хрест, потім почалися клопоти про пам'ятник.
Скільки можу судити, перший пам'ятник Шевченка з'явився таки не в Києві, а в Харкові, тому що він був на приватному, погруддя було на приватному, в приватній садибі Алчевських. І влада нічого не могла зробити, бо приватна власність. А щодо Київського пам'ятника, то як тільки після революції 1905 року відмінили той злополучний Емський указ, одразу ж українська еліта почала клопотатися про пам'ятник Шевченку. Це, ці клопоти, в цих клопотах активну участь брав Євген Чикаленко, і якраз з його мемуарів ми переважно про це і знаємо.
Отже, там була підписка, кілька разів збирали гроші, вистачало, не вистачало. Там, в якийсь момент, це теж так цікаво, в якийсь момент була якась там домовленість, але потім вона зірвалася, щоб бронзу там з якихось там ядер гарматних переплавити, якщо дозволить Військове відомство на пам'ятник. Але потім, очевидно, влада, революція 1905 року, трошки, як в Росії ж, з лібералізмом, як тільки ледь-ледь щось входить в береги, як лібералізм десь випаровується.
Отже, Київський генерал-губернатор сказав, чи ні, Київський міський голова сказав, що "кавалер має поступитися дамі", тому що Шевченка хотіли поставити десь в центрі, варіантом була Михайлівська площа. Але "кавалер має поступитися дамі", і на замість Шевченка там поставили той, справді, пам'ятник роботи Кавалєридзе. Пам'ятник Ользі простояв недовго, його так само прийшли більшовики, його знесли, але його вдалося відновити, він зараз стоїть у нас у місті. А Шевченка пропонувала влада, ну, на Деміївку, кудись там, бозна-куди. Ну, врешті, так нічого тоді і не вийшло.
І пам'ятник Шевченка і в Києві, і в Каневі на могилі Шевченка поставили аж у 1939 році, під ювілейну дату, під 125-річчя. Але от Кавалерідзе, як дуже важливий персонаж, як скульптор, який зробив дуже багато. Я, до речі, зустрічала Кавалерідзе, маю його автограф на відкритті пам'ятника Сковороди в на Подолі. Він був дуже старенький, але такий дуже, дуже цікавий. Я досі пам'ятаю так, дуже виразно. Кавалерідзе з 1926 року зробив той чудовий кубістичний, уявіть, кубістичний пам'ятник Шевченку в Полтаві. Він зробив так само ще дуже схожий пам'ятник у Сумах, але той не зберігся. Це теж 26-й рік.
І взагалі, дуже, дуже цікаво. От такими, можна сказати, що такими трьома хвилями ставили пам'ятники Шевченка. Перша – це от одразу по визвольних змаганнях, бо попри те, що УНР програла, але так само залишилося багато, цей культурний імпульс залишився, і всі 20-ті роки тривав. І тому найстаріший пам'ятник, який зараз досі є, це пам'ятник у Ромнах, і його теж робив Кавалерідзе. Це 18-й рік. Ще далі Полтава 26-й, ну, в Сумах немає. І от тобто кілька, багато тоді десь з'явилося, але не всі збереглися.
До речі, на Західній Україні також. Наприклад, у Коломиї ще в 14-му році поставили, там, напевне, погруддя, бо Кавалерідзе говорив такі повнокровні пам'ятники, так, в повний зріст. А там, як правило, погруддя. До речі, от є невеличке село на Бережанщині, Жуків, і там є, зберігся, його переховували в радянські, не в радянські, в польські часи, значить, пам'ятник Шевченка, бо була певна війна. Під час пацифікації Пілсудського була війна проти пам'ятників Шевченка. От. Але там є, от погруддя ще з 11-го року, воно стояло до 31-го, його зруйнували там, а потім переховували. Зруйнували, переховували саме погруддя, і потім от відновили.
Друга хвиля – це були 50-ті, 55-й, 57-й. Досить багато пам'ятників, які дотепер. От їх поставили, ну, хрущовська відлига. Хрущов взагалі, Хрущов прямо розпоряджався: "Ставте пам'ятники Шевченка!". Ой, там ще перебуваю, там є, десь є ця, десь є ця ремарка. Уже пам'ятники Шевченкові. От якось скрізь були, і кожен обласний центр, ну, кожне велике місто намагалося мати пам'ятник Шевченка. А в місті Сталіну, він тоді вже повернув собі ім'я, не було. І місто Донецьк вимагало від Києва: "Поставте нам пам'ятник Шевченка!". І ми, химколюди, так, так. І тоді от тоді з'явилися, тоді в Одесі, от в Донецьку, в Херсоні, Миколаєві і так далі.
Але ще одна хвиля, от між цими, які ви згадали, була. Був 39-й рік. 39-й рік, 125 років. Так, 125 років Шевченку. І в Києві, і в Харкові, Господи, в Києві і в Каневі ставлять пам'ятники авторства Матвія Манізера. Я не думаю, що Київський пам'ятник найкращий серед пам'ятників Шевченкові. Зовсім ні. Точно ні. Я думаю, що, ну, я впевнена, що ні. Але, ну, так є. Тобто тут, тут можна знову-таки, це окрема, ну, тема окремого дослідження. От це Шевченко, Київський Шевченко, так само як і Канівський, оці Манізеровські. Поставив це от такий уже літній бунтар, такий от захисник селян. У Кавалерідзе, особливо, я страшенно, ну, кубістичний пам'ятник Шевченкові – це взагалі, це про це, про це. Це от така модернізація абсолютна. Кавалерідзе – геніальний скульптор.
І я особисто, знов-таки, я знаю, я знала скульптора, котрий ліпив, ну, вручну ліпив глиняну, глиняну заготовку для цього Київського пам'ятника. Учнем Матвія Манізера в тодішньому Ленінграді був Леонід Моложанін. Леонід Моложанін, якого ми знаємо як автора, як Леомола, автора пам'ятника пам'ятника Шевченка у Вашингтоні і не лише у Вашингтоні. В кожному канадському місті стоїть, як не Британська королева, зроблена Леомолом, так, так, Шевченко зроблений Леомолом. Він подарував, до речі, він вже знов-таки встиг, це оце шевельовське покоління. Він встиг ще приїхати в Україну, він подарував пам'ять, свою свою роботу музею Шевченка в Київському.
І 39-го року, ну, власне, ювілеєм скористалися. Тоді, тоді була грандіозна виставка, і оці два пам'ятники, вони стали ніби такими от, як би це сказати, вони стали от візитівками. Є в мемуарах Бажана, як коли от вони ввійшли в Київ 6 листопада 43-го року. От Бажан і Яновський, вони їхали в наступній машині за Хрущовим, ну, вслід за, ну, це момент визволення, день визволення Києва. І от Юрій Яновський і Микола Бажан стояли біля пам'ятника Шевченку в парку навпроти гоготіло полу у вікнах Червоного корпусу. І для них це була така от, ну, символічне повернення до Києва. Шевченко. Перед цим вони бачили пам'ятник Шевченку в Полтаві так само. І Бажан писав, що от Яновський сказав, що він скрізь нас зустрічає.
До речі, власне, пам'ятник Кавалерідзе Шевченкові також є в Києві. Він на Андріївському узвозі, і він десь схожий типологічно так з цим полтавським пам'ятником. Ну, але от, вочевидь, кубізм в центрі – це було занадто, і його от вислали на Поділ. Тут цікаво два моменти. По-перше, от ви згадали Леомола. І от пам'ятники Шевченку поза межами України, їх теж досить багато, і вони з'являлися, почали з'являтися якраз от від теж в другій половині ХХ століття, коли от українські громади почали, ну, досягати певної сили. На міграції вони почали тоді замовляти ці пам'ятники, ставити пам'ятники, і найперше Шевченку. А вже пізніше, ну, це вже українська влада теж вже в незалежній Україні, вона також в досить багатьох країнах десь санкціонувала, співфінансувала пам'ятники.
Ну, найдавніший пам'ятник, до речі, Шевченку поза межами України є в Огайо, в 40-му році його ще зробили, і його зробив Архипенко. Це теж дуже цікаво. А потім, дуже знов же ж, було пам'ятник Леомола у Вашингтоні, він такий дуже красивий, потужний. Це 63-й чи 64-й рік. А ще десь в тому самому часі, плюс-мінус, з'явилися в Буенос-Айресі, в Курітібі, це в Бразилії, і в Парагваї. Зненацька. От, тобто, ну, надійшли українські громади. Але тут же, тут же ось в чому справа. Шевченко – це про ідентичність. Скрізь, де українська громада за кордоном, мало хотіло якось устали. Це от наша проблема зараз. В нас ці порожні п'єдестали, про які я не втомлююсь говорити. Якщо ми хочемо утвердити свою ідентичність, ми мусимо ставити відповідні пам'ятники.
Ну, от в 2000-х якраз це цьому було зроблено, цьому приділено трохи уваги. Власне, тоді українська держава починала це співфінансувати, і тоді з'явилися і в Варшаві, і в Празі, тобто по Європі почали з'являтися, в навіть в Пекіні в 2008 з'явився. От в Європі, напевно, найдавніший – це пам'ятник у Римі, там він в такій тозі, це 73-й ще рік. От. Тобто є кілька десятків пам'ятників за кордоном. І тут цікаво ще інше. Це те, як бачать Шевченка. Бо традиційно, тобто, що давніші пам'ятники. От третя хвиля – це вже пам'ятники незалежної України. І тоді почали в 90-х почали з'являтися, почав з'являтися молодий Шевченко. Ну, тут просто це от, от почав з'являтися поруч того такого традиційного погляду. І фактично всі старші пам'ятники – це старший Шевченко, як правило, задуманий, зажурений, зажурений, так. Ну, такий, як у Манізера. Ну, врешті, ми на гривні маємо цю еволюцію від Шевченка на 100 гривнях старого зразка до до до сучасного, до ну, в автопортрета молодого Шевченка.
В от те, що на відкритті, здається, там в червні 1964 року у Вашингтоні відкривають пам'ятник Шевченку. Там була неймовірна, ну, там тисячі людей зійшлися, вся українська громада з'їхалася туди. На відкритті виступав президент Ейзенхауер, і це була така от велика маніфестація. Шевченка відкривали. Там, до речі, там була велика ідеологічна війна. Газета "Вашингтон пост" жорстоко критикувала, вимагала не дозволити, тому що це, мовляв, Шевченка ставлять націоналісти, які, значить, хочуть, це буде тупа зброя проти радянської, проти прекрасної радянської країни. От там ціла ідеологічна війна була.
Ну, і знов-таки, спочатку хотіли, щоби пам'ятник Шевченка у Вашингтоні поставив Олександр Архипенко. Ну, Олександр Архипенко все-таки був скульптором світової слави. Ну, але якось не, щось там не склалося. Ніхто з муаристів, ну, якось не склалося. І тоді оголосили конкурс. Цей конкурс виграв Леонід Моложанін, скульптор з Вінніпега. І ось для Моложаніна – це була така, ну, це момент піднесення. Він добрий скульптор, але після цього він стає от, ну, дуже знаним. І вочевидь, те, що на відкритті пам'ятника Вашингтоні, ну, по-перше, пам'ятник у Вашингтоні, це вже пам'ятник. У Вашингтоні відкривали і Ейзенхауер, це в своїй промові наголосив, як пам'ятник борцеві за свободу. І тут, ну, от українці ніби долучились до якоїсь такої, якоїсь такої мейнстрімної такої от, сказати б, стратегії. Тобто Шевченко – це про свободу. Шевченко – це про. Але для українців це Шевченко насамперед про ідентичність.
Так само є, звичайно, пам'ятники Шевченку в Канаді, в кожному, так би мовити, ну, ну, в тому чи іншому. Дуже їх, дуже багато. І в цьому сенсі, ну, цікаво, цікаво, як от уже. Ну, та що ще цікаве. 64-й. Шевченко ніколи не виходив з меж ідеологічної, з поля ідеологічної боротьби. Отже, коли американський президент Ейзенхауер влітку 64-го року відкриває пам'ятник Шевченка у Вашингтоні, то з інтервалом в кілька тижнів, буквально, Микита Хрущов відкриває пам'ятник Шевченка у Москві. І це от, ну, це дуже показово. До речі, це до речі другий пам'ятник, тому що в Москві знову ж українська громада ще в 18-му році також відкрила в Москві і в Петербурзі були зроблені пам'ятники Шевченка, ну, такі гіпсові, тобто просто пам'ятники. І їх упродовж двох-трьох років, спочатку в Москві, потім в Петербурзі, демонтували, знищили, і не було довгий час. А потім вже аж, ну, а то вже 64-й рік, це значить 150-річчя. І ось, ну, тут, тут було так багато Пушкіних скрізь по всій Україні, що очевидно, вже Шевченко мусив якось стати в Москві. Хто, що він там останеться. По нинішніх, з, що його відкрили тільки після того, як Вашингтон відкрив. Так.
А це ж, загалом, це ж була, ну, е-е, це була ціна. Це от те, чим ми завдячуємо еміграції, чим ми завдячуємо інтелектуалам і діячам і громадам діаспори. Якщо якась ініціатива виникала там, якщо, скажімо, там ви так постало, знаю багато видавничих проектів. От видала Ольга Косич-Кривенюк Лесю Українку, там, це цей великий том, значить, у Нью-Йорку. Ну, і після цього тут почухалися, і вже, ну, що називається, вже, вже ювілей Лесі Українки, сторіччя Лесі Українки пройшло, а вони почали видавати тут, в Києві, ініціювали видання 12-томника. Ну, бо не, не, ну, це ж була ідеологічна боротьба, така, така просто з вишкереними зубами. "Не віддамо нашу Лесю", значить, таке. Дуже, "не віддамо нашу Лесю тим, значить, ворогам". І так само, от, ну, якщо вже у Вашингтоні, то як же в Москві не мати пам'ятника Шевченку. Ну, от так воно і працювало. Так що Шевченко був в цьому, ну, в цьому розпалі ідеологічної боротьби, так чи так.
І тут, на цьому, знов-таки, на цьому відкритті у Вашингтоні, ну, Юрій Шевельов там був, як голова Наукового товариства імені Шевченка, там голова УВАН, тобто, ну, іменем Шевченка ж маркувалося дуже багато речей в цьому житті української еміграції. Саме Шевченка. А в цьому селі, яке, де народився Шевченко, яке тепер називається Шевченкове, там є чотири пам'ятники, вірніше, було взагалі, от чотири таких, якщо ми не рахуємо по груди, а от е-е, такі пам'ятники повнокровні в різних місцях. Є, от, ну, в Києві, от є два таких, що ми знаємо. В Дніпрі є три чи чотири. Тобто є в деяких місцях, містах. От. А в цьому селі, в Шевченковому, був, ну, є такий ніби е-е, центральний пам'ятник, де він такий, як його традиційно уявляють, Шевченко, гусатий, зажурений. А було три пам'ятники е-е таких малого Шевченка. Значить, мені 13-й минало, де він там з вівцями. Потім Шевченко малює, хлопчик малює, і Шевченко мандрує, він іде. І оцього Шевченка, який малює, викрали. Тобто його нема. Його там поставили в 2000 якомусь році чи що. Цей пам'ятник викрали. І мені 13-й минало, в нього викрали оцю, викрали оцю палицю, якою він мав поганяти вівці. Тобто це якісь такі е-е, ну, сюжети, вочевидь, такі напівдетективні. Тобто, ну, це сюжети про втрати ідентичності. Людина, яка хоче вкрасти, значить, палиць з рук Шевченка – це якось, ну, людина, яку, яку, ну, я вважаю, що такі речі, вони не минають десь там, якомусь, якомусь іному вимірі.
А може, це якийсь фетиш? Тобто хтось собі на пам'ять може. Але, але так чи так, чи так, одне слово. Ми може, ми маємо говорити зараз. Ця розмова про пам'ятники є важливою не лише тому, що ми маємо там, ну, знати, чи ми любимо Шевченка. З одного боку, ця шевченкіана – це ще ж і пов'язано з розвитком нашої, ну, з різними стилями наших скульпторів. Тобто, я ж кажу, от нам, нам навіть важко уявити, що там абсолютно авангардний Архипенко значить, робив пам'ятник Шевченка, або що кубістичний Шевченко. Тобто це, це, це, це треба мати на увазі, бо ми звикли, Шевченко – це традиціоналізм. Так не є. І водночас зараз з наш, ну, ми зараз, ми зараз змінюємо, в нас змінюється модель ідентичності. Така війна, як ця, не може не змінити модель ідентичності. І пам'ятників, ну, пам'ятники кому ставити, як, як презентувати, як позиціонувати – це дуже важливо в нашій культурній політиці зараз.
І тут не можна не згадати пам'ятник у Бородянці, е-е, прострелений пам'ятник Шевченка, е-е, який став символом е-е, ну, власне, сумним символом агресії, окупації. І те, як, скажімо, захистили один з найкрасивіших, напевне, пам'ятників. В 35-му році з'явився пам'ятник Шевченка в Харкові, е-е, де ціла низка там постатей. Це теж, це той, який описаний у вірші Жадана. Так, так. І це його, його всього захистили. Тобто це пам'ятники, які е-е, ми маємо захищати, як та, власне, як осердя е-е нашої ідентичності, як те, що е-е, як те, що позначає наше переконання в тривалості традиції української нації. Тут пам'ятники Шевченка є частиною власне цієї ширшої системи уявлень, українського наративу.
Ми хочемо запитати вас, наші глядачі та глядачки, про те, які вам найбільше подобаються пам'ятники Тарасу Шевченку. Чи є пам'ятник Тараса Шевченка в вашому рідному місті, містечку чи селищі? І власне, що ви взагалі міркуєте про той чи інший спосіб от комеморації, спосіб пам'ятання таких постатей, важливих літературних постатей, ну, і найперше Тараса Григоровича Шевченка.
І моє питання: от цікаво подумати, чому таку, чому е-е в радянські, радянські пам'ятники обрали оцю модель зажуреного, вусатого, літнього чоловіка в смужковій шапці? Ну, так, це зрозуміло, його треба було скомпрометувати. Зараз ми бачимо, які пам'ятники Шевченку. Він молодий, там, в Глухові є пам'ятник, де бричка стоїть, він там такий денді просто. В Чернігові, де гарний пам'ятник, сидить на, значить, на на лавці і там щось читає. Тобто це насправді так про образ. А це образ романтичного поета. А радянська влада – образ замученого, там, старого, зламаного поета-селянина. Так.
І більше того, там була ще небезпечна тенденція в 50-ті роки, їх ще й почали штампувати, тобто вони були однакові. От я пам'ятаю, перший пам'ятник Шевченка в Тернополі ще був зовсім малий. Він стояв, такий, він був якийсь бетонний, такий білий. І от якраз оце такий старий, значить, зажурений Шевченко в смушевій шапці. От. І десь наприкінці, на початку, наприкінці 70-х, на початку 80-х, мені було напевно років п'ять-шість, тоді його забрали, бо реконструювали парк, і поставили нового Шевченка біля театру імені Шевченка. Він також старший, зажурений, але він більш мальовничий. І дійсно, щось як, як така тога антична, він плащ такий романтичний загорнутий. От. Тобто це насправді була спроба його ее зробити от таким, та селянським і менш цікавим. Натомість, добре, що ми зараз маємо різні пам'ятники. І це чудово.