Transcription
[музика] [музика] Так. Так. [музика] [музика]
Це зараз може прозвучати трошечки фантастично, але якщо раптом колись ви забажаєте поїхати в Антарктиду, то одне з перших питань буде: а звідки стартувати? Круїзи в Антаркти ходять з Нової Зеландії, а також з Тасманії. Це Австралія. Друга опція — це Птаун, Південна Африканська Республіка. Ну і третій ортодоксальний варіант — це Південна Америка. Або Ушуая, Аргентина, або чилійське містечко Пунта Аренас, де ми з вами зараз і знаходимось, і де за добу стартує ювілейна 30-та українська антарктична експедиція, яка відправляється на рік на станцію Академік Вернадський і до якої ми доєднаємось, ну, не на рік, а на трошки менше.
[музика] [музика] Десь о 5 годині вечора я дістався каюти, яка повинна стати моїм домом на найближчі три тижні. Насправді, можливо і більше, але поки що це не точно.
[музика] Важливо додати, що оце судно, на якому будемо добиратися до Антарктиди, це український криголам. Це судно називається "Ноосфера". "Ноосфера" — це не тільки що зі "Сталкера", а ще й термін, який придумав Володимир Вернадський, український вчений, чиє ім'я носить наша антарктична станція. "Ноосфера" — це в першу чергу науково-дослідницьке судно, тому тут купа різних пристроїв для дослідження океану. І це судно оперується Національним антарктичним науковим центром України. Так, в нас є така установа. Взагалі, знаходячись дуже далеко від дому, на самому краю Південної Америки, було супер незвично побачити український стяг, жовто-блакитну символіку, а також напис "Ноосфера Одеса". Одеса — це порт приписки, хоча зараз судно базується в Кейптауні. Це я вам писав перше враження. А вже потім, коли ти гуляєш по палубі, то починаєш звертати увагу на велику кількість написів, зроблених, ну, явно не солов'їною. А фрази "Mind Your Heads" і оця мила інструкція, як правильно користуватися драбиною, остаточно наводять на думки, що це судно, яке не було побудовано в Україні. Раніше цей криголам називався RRS James Clark Ross. Royal Research Ship James Clark Ross. І якщо придивитися уважно, то на корпусі судна зараз можете побачити оці старі букви. Тобто вони тут ще залишились. Цей корабель був названий на честь видатного британського полярного дослідника Сера Джеймса Кларка Росса. Судно на воду спускала сама Її Величність, Королева Єлизавета II у 1990 році.
[оплески] У 2021, після 30 років роботи на Британську антарктичну службу, королівський криголам було вирішено продати. У цьому ж році його придбала Україна. Зараз це флагман Національного науково-дослідницького флоту. Українське судно з дуже досвідченим українським капітаном Павлом Панасюком, українською командою та британським характером. Я насправді щиро вражений від того, наскільки це якісно зроблено, комфортне судно. Британці в цілому це вміють робити, бо вони роблять це, не знаю, скільки сотень років. Але що важливо, ми придбали його по дуже гарній ціні. Отже, "Джеймс Кларк Рос" був виставлений на продаж за 12 млн доларів. Україна придбала його за п'ять. За це знову подяка Великобританії і нашим дипломатам. Насправді, як мені сказали, якщо цей криголам розпиляти на металобрухт, то його ціна буде 3-4 млн доларів. А ми купили його за п'ять. І вже за півроку судно вирушило у свій перший рейс в Антарктику під українським прапором. Хоча все могло бути інакше, бо криголам залишив порт Одеси 28 січня 2022 року, тобто менше ніж за місяць до повномасштабного вторгнення. І якби цього не відбулося, то я думаю, що "Ноосфера", ну, була б така сама доля, як і у "Мрії".
Однак на цьому пригоди українського судна не закінчилися. Коли "Ноосфера" проходила протокою Кордільєри, вона зустрілася з БДК, з великими десантними кораблями російськими. І капітан "Ноосфери" Павло Панасюк зателефонував голові НААНС Євгену Дикому і каже: "Слухай, я не вірив в те, що щось може бути, але ми зараз зустріли ці БДК і вони йшли по військовому в режимі радіомовчання. Це взагалі не схоже на навчання". Ось так "Ноосфера" розмістилася з війною. Отже, зараз на судні йдуть останні приготування. Ми ще чекаємо полярників і завтра вранці виходимо в напрямку Антарктики. Решта — потім. Добрий вечір. Біля стіни поставили маленькі речі і встали на великий стіл.
Приблизно об 11 вечора на борт прибула команда полярників ювілейної 30-ї української антарктичної експедиції, яка, власне, і поїде зимувати на Вернадську. Загалом це 13 людей: вісім вчених, лікарка, кухарка, сісадмін, системний механік та дизелист-електрик. Тепер всі в зборі.
Отже, 8-ма ранку, 11 березня 2025 року. Зараз "Ноосфера" підіймає трап, віддає швартовий і ми виходимо в море.
[музика] [музика] [музика]
Отже, ми зараз в Магеллановій протоці. Це протока між архіпелагом Вогняна Земля і, власне, материком Південна Америка. Це досить непросте місце для навігації, тому що тут багато підводних скель, шторми, досить сильні пориви вітру. Тому цей шматок шляху обов'язково проходити за допомогою лоцмана, тобто місцевої людини, яка тут все знає, скріплена. Це обов'язкова умова. Хвилі вже потрохи починають зростати, але це це цвіточки. Короче, ще насправді буде набагато гірше. Це власне до чого. Поки ще не сильно хитає, давайте роздивимось "Ноосферу".
[музика] Нарешті можна підняти дрон і з висоти осягнути масштаби цього майже стометрового шестипалубного судна заввишки з усіма мачтами. Приблизно як десятиповерхова будівля. "Ноосфера" — це не звичайний лайнер, а судно льодового класу з посиленим корпусом для пересування в умовах Антарктики. Носова частина має міцний льодовий пояс, яким криголам на дуже маленькій швидкості здатен прорізати молоду кригу товщиною до 1 м. Руль і гвинт захищені льодорізом, а корпус зроблений зі спеціальної сталі, яка призначена для роботи при низьких температурах. За такою брутальною зовнішністю всередині ховається насправді дуже комфортне судно, яке може перевозити 50 пасажирів і має все необхідне, щоб створити затишок в суворих полярних умовах. Тут вам і медпункт, і пральня, і затишна кают-компанія, і бібліотека, в якій збереглися перлини британської літератури, автобіографія Майкла Олфілда, новела "Roses Are Red", а також докладний гід щодо експлуатації операційної системи MS DOS. Все ж таки судно більше 30 років. Подивіться, яка милота. Тут залишилась наліпка про бібліотеку Джеймса Кларка Роса з проханням повернути всі книги перед тим, як людина покидає судно. Британці. Український період на судні відзначився рясним декоруванням стін фотографіями "Ноосфери", полярників, ну і, звісно, пінгвінів. Їх тут найбільше. Ще я хочу показати вам машинне відділення, тому що в плані двигуна "Ноосфера" зроблена досить нетипово. Ось зараз ми заходимо у відсік, де обертається гвинт судна. Це оця здоровенна металева труба. І послухайте, яка тут тиша. Це справжній звук. Річ у тім, що "Ноосфера", говорячи автомобільною термінологією, — це гібрид. Тут два дизельних двигуни підживлюють величезний генератор, а він і дає струм для руху судна.
Після евакуаційних навчань та курсів самозастібання себе в гідрокостюм, що доволі непросто, ми вийшли з Магелланової протоки і залишилось тільки власне висадити лоцмана. Відбувається це в дуже цікавий спосіб. Незбавляючи обертів до кінця, "Ноосфера" впритул підходить катер. Пасажир на ходу перестрибує. Ну і все, люди радіють, махають, типу вийшло, ми самі в шоці. І катер підходить. Я, чесно кажучи, таке тільки в фільмах Майкла Бея бачив, напевно. Ну, щоб так от просто на ходу пришвартуватися, забрати людину і відчалити. Вау!
Наприкінці першого дня ми були нагороджені сонцем, хвилями і дедалі посилювавшимся вітром, який створював на морі якісь абсолютно неймовірні картини. Я, чесно кажучи, знатно замріявся на палубі і просто не міг рушити з місця, бо було настільки красиво, що здавалося, що це CGI, комп'ютерна графіка. І так, зараз такий час, що напевно потрібно сказати, що все, що ви зараз бачите, це не ChatGPT, не Midjourney, короче, це не штучний інтелект, це все природа.
[музика] На другий день почалася найскладніша, принаймні з пасажирської точки зору, частина подорожі. Десь о 10-й ранку 12 березня ми зайшли в протоку Дрейка.
[музика] Протока Дрейка — це приблизно 800 км відкритого моря між Південною Америкою і Антарктидою. Це одне з найбільш небезпечних місць для мореплавства в світі. Відоме своїми непередбачуваними погодними умовами, вітрами, потужними течіями та хвилями в 10-15 м заввишки. Протока Дрейка вважається найштормовим місцем на планеті. Тобто тут нема сценарію, коли шторму нема. Тут питання, чи він слабкий, чи він сильний. Скоріш за все, нам сьогодні принаймні пощастило. Тобто хитає не сильно. Однак день тільки почався. Дві години потому я вже лежав в глибокій шавасані, бо мене, як ви вже зрозуміли, підкосила морська хвороба. Да, відчуття, я вам так скажу, не дуже приємні. Морська хвороба або заколисування — це, по суті, баг у роботі мозку. Виникає він від того, що очі бачать одне, а тіло відчуває зовсім інше. Умовно, коли я йду по цьому коридору, мозок сприймає цю картинку як статичну, але при цьому мене хитає зі сторони в сторону. Як наслідок, виникає такий собі конфлікт сенсорних систем, бо побачити очима ці коливання всередині судна не так вже й просто. Тобто, коли ти відкриваєш воду в крані, як от зараз, ти це бачиш, а коли ходиш по кают-компанії, не дуже. Насправді в ілюмінаторі море, ну, от не відчувається прям штормовим, але все стає більш зрозумілим, коли ти піднімаєшся на капітанський місток і наочно бачиш оці вертикальні коливання судна. Приблизно як зараз. Бачите, вниз, вверх, вниз, вверх. Ну, ви зрозуміли. Найцікавіше, що таке відбувається і в нормальну погоду, коли світить сонце, небо чисте і ти не бачиш якихось супервисоченних хвиль. Але все одно, якщо ти в протоці, ти постійно катаєшся на оцих американських гірках і відчуття від цього, ну, якщо чесно, мерзенні. Сподіваюсь, зелений мені личить. Поки ти лежиш, наче все ок, добре. Але коли ти встаєш перед входом у Дрейк, все повинно бути максимально зафіксовано і закріплено, бо все, що просто лежить, одразу починає літати.
[музика] У моряків, які ходять сюди, навіть є своя термінологія. "Дрейклейк" — це коли протока спокійна, і "Дрейкшейк", коли хитає. У нас були шейк-моменти, але я вам їх не покажу, тому що коли вони відбувалися, я просто лежав в своїй каюті в позі мішка з картоплею. І єдине, що мене змушувало підійматися — це просто необхідність сходити вбиральні. Все. Вихід з цього порочного кола, звісно, є, але особисто мене пігулки просто рубали в сон, що в цілому теж непогано, бо є люди, яким в таких умовах потрібно працювати, наприклад, кухарям. І як вони це роблять, чесно, я не знаю. Коротше кажучи, Дрейк — це досить неприємний експірієнс, який просто потрібно пережити. Врешті-решт, це ціна за те, щоб потрапити в Антарктиду.
[музика] [музика] Після двох днів всеосяжного хитання і заколисування ми вийшли із протоки Дрейка і потрапили в Південний океан.
[музика] Можливо, хтось з вас чує ці топоніми вперше, бо більшість з нас звикло до того, що океанів всього чотири. Але з 2000 року Міжнародна гідрографічна організація виділила і п'ятий океан, який лежить поза 60° Південної широти. Саме він і омиває Антарктиду. Окрім суворого клімату, у Південного океану є одна дуже характерна риса, за якою його достатньо просто впізнати.
[музика] Цей океан — головне джерело айсбергів на планеті.
[музика] Під [музика] [музика] [музика] дією вітру та хвиль від айсберга можуть відколюватися доволі великі шматки. Це називається калвінг. І нам дуже пощастило стати свідками цього видовищного процесу.
[музика] А ввечері четвертого дня я нарешті побачив Антарктиду.
[музика] [музика] Перед тим, як ми продовжимо, дуже необхідно прояснити одне суперважливе питання. Якщо раптом у вас є друзі моряки, ви знаєте, що в присутності моряка не можна ніколи казати, що корабель плаває, бо корабель не плаває, корабель ходить. І моряки дуже ображаються, якщо ти скажеш так. От у полярників така сама тема, коли хтось плутає Арктику і Антарктику. В 2021-му я був за 1000 км від Північного полюса на архіпелазі Шпіцберген. Це Арктика, і вона, як ви бачите, дуже суттєво відрізняється від Антарктики. В цілому їх можна сплутати, бо і там, і там холодно, і там, і там полярні дні, і полярні ночі, полярні сяйва. Але Арктика — це здебільшого океан і лід. А Антарктида, яка знаходиться в Антарктиці, це континент, окремий материк, частина суші. І цей материк насправді величезний. По площі він більший за Австралію. Да. І ще білі ведмеді в Арктиці. В Антарктиці білих ведмедів немає. Тут пінгвіни.
З приходом ночі рівень небезпеки для "Ноосфери" кратно зростає. На капітанському містку вимикають світло і в повній темряві команда займається дуже важливою справою, а саме відстежує айсберги.
[музика] [оплески] [музика] По щільності кожен такий айсберг приблизно, ну, як бетонна плита.
На п'ятий день подорожі близькість Антарктиди стала особливо відчутна. Так, надворі березень, але ми в іншій півкулі, а це означає, що в регіоні вже почалася осінь.
[музика] [музика] Однак, коли сніг припинявся, види були просто грандіозні.
[музика] Те, що ви зараз бачите — це Антарктика, тобто острови, які розташовані неподалік від материка.
[музика] І ось на цих кадрах дуже наочно видно, звідки в цих місцях беруться айсберги.
[музика] До речі, про айсберги. Я розумію, що на екрані ці льодові брили не виглядають так видовищно, як в реальному житті, бо на відео в першу чергу складно зрозуміти масштаб кожного такого айсберга.
[музика] Наприклад, якби зараз в кадр не залетіла ця пташка, ви б навряд чи зрозуміли, що оця рядова брила насправді розміром з багатоповерхівку.
[музика] Але незважаючи на все це, айсбергів у цьому фільмі буде багато. Увесь час перебування в Антарктиці я фільмував їх як навіжений і зібрав невеличку колекцію. Її родзинку ви зараз бачите. Я про оцей достатньо рідкісний смугастий айсберг, який виглядає наче його змоделювали в 3D програмі. Такий ефект через те, що лід кожного року вбирав в себе осадові породи та пил, утворюючи таку багатошарову структуру, яка насправді працює як дуже наочна біографія цього айсберга.
Ще один плюс айсбергів у тому, що це таке собі Airbnb для місцевої фауни. Власне, саме так я вперше побачив субантарктичних пінгвінів, які з усіх ніг тікали від нашого криголама.
[музика] [музика] Які вони потішні, це просто капец. Вау!
З наближенням судна до фінальної точки нашого маршруту айсбергів стає дедалі більше, і це значно ускладнює навігацію. Ризик зіткнення з ними цілком реальний. У 2007 році в цьому районі круїзний лайнер натрапив на айсберг і затонув. На щастя, ніхто не загинув, але ця ділянка маршруту, як і протока Дрейка, досить небезпечна і вимагає від команди максимальної уваги і обережності. "Ноосфера" вимушена йти дуже повільно, активно маневрувати і буквально протискуватись між крижаних брил різного калібру. Усе це ускладнюється снігопадом і поганою видимістю. Але приблизно о 2-й годині дня, 15 березня 2025 року, ми нарешті дісталися протоки Пінола. Тут судно пробуде найближчий тиждень. 4,5 дня в морі і ми нарешті майже у цілі. Майже. Я кажу "майже", бо це фінальна точка маршруту саме для "Ноосфери". Але ми будемо рухатись далі. Щоб зрозуміти, чому так відбувається, давайте подивимось на це з повітря. Червона точка на горизонті — це наш криголам, а станцію ви бачите на передньому плані. Нюанс полягає в тому, що спеціального причалу для великих суден на Вернадського нема, а протока, через яку сюди можна дістатися, вузька і часто повністю блокується айсбергами. Тобто можна сюди зайти і залишитись надовго. Єдине сполучення між "Ноосферою" і станцією — це невеличкі такі лодки "Зодіак". Наступний тиждень ці човни — це наш Bolt та Boltfood в одному флаконі. До речі, якщо на цьому моменті ви зголодніли, в описі під відео є лінк на доставку їжі з Boltfood. Власне, на них зараз і прибувають перші полярники з Вернадського. За декілька днів вони вирушать додому після тривалої роботи в антарктичних умовах, а їм на зміну прийде команда 30-ї антарктичної експедиції. Вони наразі готуються відбути на станцію.
Посадка в човен на "Ноосфері" відбувається через мотузкові сходи, які тут гордо називають штормтрап. Коли на морі хвилі, спуск чи підйом по такій драбині перетворюється на справжній форт Боярд, бо злетіти тут, ну, реально можна запросто. Там через річку полярники вирушають на станцію Вернадського, а повернуться на криголам вони тепер тільки через рік, якщо що, це не останній раз, коли ми їх бачимо.
А тепер насправді дуже важлива інформація про цей регіон. Найближче АТБ приблизно в 15 000 км звідси. Тобто варіанту збігати за чіпсами в супермаркет, ну, він відсутній. Отже, для того, щоб 13 людей змогли один рік прожити в антарктичних умовах, потрібно доставити на станцію чималий запас провізії, палива і матеріалів. І все це повинно бути дуже чітко розраховано, бо залишитись, наприклад, без їжі всередині антарктичної зими, ну, це, відверто, не дуже гарний сценарій. Це трюм "Ноосфери", в якому перевозиться декілька десятків тонн корисного вантажу для полярників. Все, щоб пережити сувору зиму: від свіжих овочів до медикаментів. І це лише маленька частина того, що може перевезти український криголам. До того, як в нас з'явилась "Ноосфера", ми використовували, фрахтували судна інших країн для того, щоб доставити на Вернадський команду і вантаж. І це було, насправді, досить складно і дорого, тому що попит на такі судна льодового класу в регіоні, ну, він просто шалений. Зараз Українська антарктична експедиція вже ні від кого не залежить, і ми навпаки можемо самі надавати послуги іншим країнам. Спойлер, ми це дуже активно робимо. Так, на зворотньому шляху з Антарктики "Ноосфера" доставила назад в Чилі полярників польської станції Генрік Арцтовський. Ось тут знаходиться польська станція позаду мене. А раніше і поляків, і ще декількох станцій обслуговував російський судно "Академік Федоров". Це було до повномасштабного вторгнення. Зараз всі ці контракти забрала "Ноосфера". Окрім польської, це невелике судно з українським прапором зараз має контракти на обслуговування іспанської станції "Хуан Карлос I" і американської станції "Паунер". Насправді запитів на логістичні послуги на "Ноосферу" набагато більше, ніж судно може зараз опрацювати. Головна перепона — це вік. Криголаму 35 років і він потребує технічного догляду значно частіше, ніж нове судно.
[музика] Я чесно от тільки в момент завантаження цієї шлюпки взагалі зрозумів, що ми дісталися нарешті Антарктики, станції. Вау! Насправді я думав, що це найвіддаленіша точка, до якої я коли-небудь приїжджав. Виявилося, що ні. Нова Зеландія була далі, але по відчуттях це реальний край світу. Я багато разів казав, що я не край світу, але це от дійсно край-край.
[музика] Як тільки шлюпка з полярниками відійшла від "Ноосфери", до криголама почали швартуватися нові човни. Їхнє завдання якомога швидше завантажити і доставити на станцію корисний вантаж для полярників, який прибув у трюмах судна. Десь за два місяці вся ця акваторія, вона вкриється кригою і будь-яка навігація стане неможлива. Ну, тобто реально люди будуть тут заблоковані. Одна з найголовніших і найскладніших для транспортування речей — це паливо. Для його привезення на човни вантажать ось такі резервуари. Кожна така ємність — це умовно 1 тонна дизельного палива. За шість наступних днів їх потрібно буде перевезти 140 штук. Човни "Зодіак" повністю відкриті, тому бути драйвером такого човна в хуртовину, ну, це ще та роботка насправді. Але іншого вибору немає. У "Ноосфери" досить невелике вікно. Це приблизно тиждень, в рамках якого весь вантаж має бути доставлений на станцію. Головна проблема на цьому шляху — це погода, бо човни можуть швартуватися до криголама лише за умов відносно спокійного моря. Завантаження, робота крана навіть при невеличкому штормі може бути вкрай небезпечною, особливо якщо вантажиться паливо. Тому, якщо море спокійне, хвиль немає, робота не припиняється до самої ночі. Ну, а що таке ніч на "Ноосфері", ви також вже знаєте. Рух айсбергів навіть в темряві моніториться за допомогою чотирьох потужних прожекторів. Якщо команда розуміє, що айсберг насувається на судно, "Ноосфера" має швидко відійти на безпечну відстань. Тут важливо додати, що зараз криголам утримується на місці без якоря, а за рахунок системи динамічного позиціонування. Комп'ютер сам керує двигунами таким чином, що судно стоїть на місці з похибкою в декілька сантиметрів. В разі небезпеки "Ноосфера" не витрачає час на підйом якоря, а одразу дає газу і міняє дислокацію. Насправді за весь час нашої стоянки в цій протоці криголам принаймні один раз доводилось так вчинити через те, що айсберги починали блокувати нас з усіх сторін.
Коли вся ця вантажна суєта трошки спадає, одна з перших деталей, яку ти помічаєш в Антарктиці, це неймовірне різноманіття фауни.
[музика] Навкруги плавають кити, літають птахи, вистрибують з моря величезні косяки риб. Хоча, хвилинку, по рибі на впевнений. Давайте ще разочок на повільному подивимось. Угу. А, та та та бачу. Угу, бачу. Да, вибачаюсь. Я подумав, що це плотва, а це пінгвіни. Так от, навкруги стрибають пінгвіни, літають птахи. І майже одразу, як я підняв у повітря дрон, то побачив свого першого кита, який поважно і розмірено пропливав неподалік.
[музика] Це горбатий кит. Він найпоширеніший в Антарктиці. Тут вони в основному харчуються через те, що в антарктичних водах дуже багато криля. Це така антарктична креветка. А для спарювання і народження дітей переміщується ближче до екватора, а це десь 8 000 км. І цю відстань вони долають щороку. Просто уявіть.
[музика] Врешті-решт кит розправив свої плавці. У горбатих китів вони реально величезні, майже як крила. І пірнув на глибину. Скоріш за все, пішов шукати їжу. Я вам чесно скажу, я багато де знімав китів, але, ну, так, щоб в перший день отак от просто, ну, ее і я такого не бачив, чесно. Причому це не один кіт. Їх тут, ну, просто їх тут їх, ну, ну, десятки, ну, декілька китів точно я бачив за сьогодні. Тобто тут прям настоящий кітовий двіж. Вау, це прям я вражений. Офігеть.
Як ви пам'ятаєте, для того, щоб дістатися станції, потрібно пройти протоку, льодова ситуація, в якій змінюється багато разів за день. Але нам пощастило.
[музика] [музика] Я би хотів сказати, що зараз моя нога ступила на останній невідвіданий мною континент, але це не зовсім так, тому що українська станція розташована на острові і технічно це не Антарктида, це ще Антарктика. Але до Антарктиди тут рукою подати. Власне, ви її зараз бачите. Це оці велетенські гори на задньому плані, які виділяються протокою. Ця частина материка має назву Півострів Київ. Це реальний топонім і, можливо, єдиний в світі Київ, який до сих пір не забудований багатоповерхівками.
[музика] Острів, на якому знаходиться станція Вернадського, називається Галіндез. Він насправді маленький, менше 1 квадрат км. А основні будівлі станції взагалі розташовані на невеличкому п'ятачку. Тобто тут все майже як у бабусі на дачі. До того, як тут замайорів цей жовто-блакитний прапор, ця станція належала британцям і була безкоштовно передана нам в 96-му році. Це був жест доброї волі від британського уряду, бо після розпаду СРСР Росія відмовилася передати Україні хоча б одну з 12 радянських антарктичних станцій і оголосила себе їх єдиною правонаступницею. Ну, ласкаво просимо. А, да, чорт, я забув. Е, всі двері тут відчиняються всередину. Да. Робиться це тому, що взимку тут нападає стільки снігу, що двері просто-напросто не відчинити назовні, тільки всередину.
Давайте дивитись, що тут до чого. Отже, ми зараз дивимось на оцю велику зелену будівлю, яка є центральною на станції. Проходимо роздягальню і потрапляємо в вузький і довгий коридор, завішаний старими фотографіями. Тут дуже багато різних артефактів і автограф Тура Хейєрдала, і, наприклад, фотографія Білла Гейтса, який у 2010 році відвідував станцію Вернадського з родиною. Далі по коридору кабінет біології, радіостанція, офіс бейскомандера, тобто начальника станції, а також два предмети, які ви менше за все очікуєте тут побачити: сноуборд і арбалет. Не перемикайтесь, і я розповім, навіщо вони тут.
Приблизно дев'ять місяців на рік станція Академік Вернадський повністю заблокована від зовнішнього світу. Сюди не можна ані потрапити, ані виїхати звідси. Тобто, якщо щось трапиться, на допомогу ніхто не прийде. На станції все підпорядковується одному важливому правилу. І це правило — краще перестрахуватись. Генераторів, які все тут живлять, три. Один працює, один в цей момент на профілактиці, а один на всяк випадок. Теплокотлів два, але знову про всяк випадок є ще один електричний. Цистерна для дизпалива, яку, до речі, спроектував для станції Інститут Патона, має подвійну оболонку. Ну і нарешті тут є запасна будівля станції. Теж про всяк випадок. Центральна споруда, яку будували британці, зроблена з дерева. І пожежа, ну, це, напевно, найгірший сценарій, який собі можна уявити. Тому тут на кожній стіні купа вогнегасників.
Ще один важливий аспект — це автономність. Команді необхідно протриматись один рік без допомоги ззовні. Пляшками з водою тут заставлено геть усе, але їх точно не вистачить на такий термін. Тому вода тут береться з океану, опріснюється, обов'язково мінералізується і подається в кран. Опріснена, мінералізована вода з Південного океану на смак як звичайна вода.
Ще один цікавий напрямок — це медицина. Отже, познайомтеся з Іванкою, лікарем 29-ї української антарктичної експедиції. Можна проходити. Як вже майже літня людина, я в першу чергу попросив Іванку показати мені її аптечні комори. І тут, ви знаєте, є на що подивитися, бо ліки в цій аптечці реально на всі випадки життя. Те саме стосується і лікаря на антарктичній станції. Це спеціаліст дуже широкого профілю, який повинен вміти набагато більше, ніж звичайний терапевт. Наприклад, робити рентген та лікувати зуби. І так, на станції є окремий стоматологічний кабінет, і Іванка вміє користуватися усім цим добром. Так вам не здалося? Сама мережа аптек "Подорожник", яка має аптеки в кожному українському місті, організує та підтримує цю першу полярну аптеку. Хоча насправді це, ну, не справжня аптека, бо купити тут нічого не можна, бо все безоплатне. Це називається "фармопіка", тобто "Подорожник" самі оплачують ліки і займаються їх доставкою. З'ясувалося, що найскладніше — це доставити ліки сюди, тому що вони перетинають кордони там п'яти чи шести країн. Якщо це якісь там антибіотики, то це дуже складна юридична історія. Але все одно ці ліки, вони тут і вони, якщо що, готові врятувати комусь життя. Також вони обладнали цей кабінет і надають фарм-консультації протягом всієї експедиції. Це все ініціатива мережі аптек "Подорожник". І це афігенний приклад того, як український бізнес підтримує українську науку. "Подорожник" — респект.
Що найсерйозніше взагалі було під час е-е взагалі всіх полярних експедицій українських? Це був апендицит. Його видаляли на станції. Є складних два моменти. Перший момент — його прооперувати. І другий момент — це має працювати команда. Тому що лікар не може зробити оперативне втручання сам, а він має призначити когось. Угу. І ось припустимо, буде анестезіологом, припустимо, хай буде біолог анестезіологом, далі, хай буде, припустимо, дизеліст операційною медсестрою, яка подає інструменти. Оце дуже великий виклик морально для лікаря і морально для пацієнта. Я думаю, багато хто з вас бачив цю фотографію. На ній радянський полярник видаляє апендикс сам собі в Антарктиді, бо він був лікарем і, власне, єдиною людиною на станції, хто зміг би провести такого роду операцію. Щоб уникнути таких пригод, деякі країни вдаються до дійсно радикальних заходів. В Австралії лікарі, які зимують на антарктичних станціях, зобов'язані проходити апендектомію перед відрядженням. В Чилі пішли ще далі. В чилійському поселенні на острові Кінгрдж взагалі всі довгострокові мешканці, включаючи дітей, повинні видалити апендикс перед переїздом. На українській станції, на щастя, таких вимог немає. У нас, наприклад, такого не було, але у нас було обов'язково робити потрібно було зробити фіброгастрододеноскопію, тобто ковтнути зонд. От оце за замовчуванням кожен змінник, який сюди їде, таке робить.
До речі, полярники на Вернадському взимку майже не хворіють на ГРВІ і грип. Е, це відбувається через те, що хвороби тут просто нема кому розповсюджувати. Перші захворювання тут починаються з першими туристами на станції. Так, до речі, тут бувають туристи. В доковідні часи станцію відвідувало приблизно 4 000 людей на рік. Але потрібно сказати, що тури в Антарктику, ну, це, напевно, один з найдорожчих видів туризму взагалі. Найдешевший круїз, який я знайшов, починався з 12 000 доларів. Зазвичай ціна квитка десь 15-18 000 за одну людину. І це нижня планка, тобто може бути ще дорожче.
Умови, в яких живуть полярники, не можна назвати аскетичними, але це точно не готель. Кімнати тут дуже схожі на купе в потязі "Укрзалізниці". Я мушу розмовляти пошепки, бо тут всі сплять. Але те, що мене розірвало, перегородки тут дуже тонкі. І тому є звичка не заводити будильник, тому що будильник може розбудити сусіда. Будять тут дотиком, а заявку на це прийнято лишати на оцій дошці. Ось, наприклад, Таня, яка буде чергувати в нічну зміну, хоче, щоб її розбудили о 11:3. Да, тут і вдень, і вночі кожну годину роблять обходи для того, щоб перевірити справність основного обладнання, чи нормально працює генератор, чи все окей з холодильниками, в яких зберігається їжа. Знову ж таки, щоб перестрахуватись. На красиве світло.
До речі, про їжу. Їжа в Антарктиді — це більше, ніж просто їжа. По-перше, полярники витрачають дуже багато калорій просто через холод і стрес, а по-друге, смачна, різноманітна їжа — це один з ключових факторів психологічної підтримки команди в умовах ізоляції. Тому кухар, без перебільшення, — це одна з найважливіших людей в команді, від якої багато що залежить. І це єдиний працівник, в якого є офіційний вихідний. В неділю їжу готують інші полярники. Хто що вміє. Як ви вже здогадалися, те, що ви зараз бачите — це якраз неділя. Кухарем на 29-й експедиції був Назар, молодий і талановитий шеф. Коли я зайшов до нього на кухню, Назар робив сир по карпатським рецептам і булочки з корицею на антарктичний манер. Це означає сухе молоко, це означає багато масла, добра, жирна, смачна, калорійна булочка. А ще зробити їх маленькими і великими різних розмірів для того, щоб кожен вибрав свою, бо апетити різні, з різними апетитами і хтось захоче з'їсти дві великих, а комусь однієї маленької буде достатньо. Знаєте, ми з Кацуріним на "Їжі України" багато разів казали: "Ось дивись, це найкраща, найкрасивіша кухня". Тут неймовірний вид, але мені здається, що саме ця кухня має просто найкращий вид.
[музика] Ну, це чотири. Це дуже смачно.
Найбільша складність по їжі в Антарктиці — це, власне, зберегти цю їжу. Зберігають тут всіма можливими способами, від ферментації до дегідрації. Це солонина, ее, зараз даю. Це солонина, яка в нас висить вже більше року. Тобто це ще з попереднього року засолили свининку. Свинка була кілограм 700. Тепер вона трошки менша. Вона трошки висохла. Ми її тримаємо на перезмінку. Ми її поріжемо і попробуємо.
Ще якихось 70 років тому їжа для полярників була, м'яко кажучи, не така різноманітна. Ось ця кулінарна книга зберігає рецепти страв, які готували зимівники Британської антарктичної станції в 50-х роках минулого сторіччя. Тут вам і рулети з морського котика, і запечена пінгвіняча грудка. Зараз про таке дивно навіть чути, бо крім того, що будь-яка фауна в Антарктиці суворо охороняється, пінгвіни — це взагалі один з символів Вернадського.
[музика] Вони — перше, що ти бачиш, коли потрапляєш на станцію, бо саме пінгвіни зазвичай зустрічають всіх перебуваючих прямо біля пірсу.
[музика] Насправді на Вернадському два пірси і обидва контролюються пінгвінами, [музика] але найбільше їх точок на краю острова, яка називається Pingwin Point.
[музика] На острові Галіндез зараз мешкають приблизно 6 000 пінгвінів. І якщо вам цікаво, як їх порахували, то власне саме так: з дрона беруть і рахують оці білі точки. Роблять це біологи, які окрім підрахунку пінгвінів вирішують ще багато наукових задач.
Отже, давайте зараз більш детально розберемось, чим взагалі займаються українські полярники. Перше — це метеорологічні дослідження. Антарктида відіграє ключову роль у глобальній атмосферній циркуляції. Говорячи простіше, цей район суттєво впливає на погоду на всій планеті. Вітри, шторми в Америці чи навіть Європі, все це пов'язане з подіями на Південному полюсі. Тому метеорологічні дані з Антарктиди критично важливі для сучасної авіації, мореплавства та прогнозування кліматичних змін. Без знання погоди в Антарктиці погода в решті світу буде набагато менш прогнозована. Саме тому дуже важливо постійно моніторити погоду саме тут. Насправді перші полярні станції в Антарктиці, як ця британська, були тут саме через метеорологічні дослідження. От наскільки важливими вони тут є. На Вернадському кліматичні дослідження є найдовшими в усій Антарктиді. Вони ведуться щодня з 1947 року, тобто вже майже 80 років безперервно. За рахунок такого величезного масиву даних вчені змогли встановити, що за останні 70 років середньорічна температура повітря в Антарктиці зросла на 4°, а найбільша температура, яку зафіксував тут особисто я — це +6°. Так, зізнавайтесь, ви теж думали, що в Антарктиці дуже холодно? Насправді ні. Власне, тут буває дуже холодно і саме тут був зафіксований температурний рекорд — 89° по Цельсію. Але це було на материку в Антарктиді. Тут в Антарктиці, ну, саме на Вернадському, зазвичай взимку температура, ну, мінус 15°. Але ці місця відомі своїми дуже потужними вітрами. В минулому році на Вернадському зафіксували вітер близько 45 м/с. Це приблизно 160 км/год. Ось такий човен, який був закріплений майже до самого пірсу. Ну і додайте сюди сніг. Багато снігу. Стосовно рівня снігу, який випадає на Вернадському. Бачите? Оту драбину. Вона тут не просто так. Річ в тому, що зазвичай снігом завалює весь перший поверх і власне по цій драбині через цей балкон люди і виходять на вулицю. А зараз ось так. Це морський котик. За розповідями полярників, в одну з зим такий самий морський котик грівся отут, тому що перший поверх просто повністю завалило снігом. Ви власне самі бачите, яка погода. І це ще осінь, тільки це ще навіть не зима. А, але метеорологи будуть працювати всю ніч. От зараз вони пішли запускати метеонд. Ось власне таким чином дістається погода. Збір даних тут відбувається вісім разів за день без винятків. Кожні три години дані по погоді. От зараз пішов сніг. Це значить, що за три години, максимум за три години на Грінвічі, в Лондоні будуть про це знати і, власне, сформують прогноз погоди. Коли ви читаєте прогноз погоди в вашому місті, знайте, що це, в тому числі, робота метеорологів з Вернадського.
Ще один напрямок досліджень — це хімія та геофізика. Під хімією мається на увазі атмосферна хімія і основні дослідження стосуються рівня озону. Вимірюють його тут через озонову діру. Відкрита вона була, до речі, саме тут, на Вернадському. Тоді станція ще була британська і мала назву "Фарадей". З тих пір ця діра то збільшується, то зменшується, але вона постійно майорить над Антарктидою. І саме тому тут дуже важливо моніторити рівень озону, бо саме озоновий шар в атмосфері найбільше блокує небезпечне ультрафіолетове випромінювання. Ці дані на станції
оновлюються кожен день у вигляді позначок на цій дошці. Чим менше це число, тим більше потрібно захищатися від ультрафіолету. Якщо рівень озону в атмосфері низький, наносити захисний крем потрібно навіть в похмурий день. Якщо цього не зробити, то ось можна достатньо легко потрапити на обкладинку журналу по дерматології.
Вимірюванням озону на станції займається окрема людина, озонометрист. І це найвідданіший працівник, бо він живе на роботі буквально. Ось там зверху апаратура, а ось вже і ліжка занамітриста. Ну, принаймні, в нього є своя окрема кімната.
Також на Вернадському проводять дослідження магнітного поля Землі за допомогою датчиків, розташованих в цих двох павільйонах. Вони зроблені з немагнітного матеріалу і знаходяться на певній відстані від станції. Будь-який залізний предмет, умовно ключі в кишені, можуть вплинути на їхню роботу, тому до цих павільйонів заборонено наближатися. Всім, окрім пінгвінів. Їм можна.
Пінвінам взагалі на острові можна все. Їх дослідженням, як ви пам'ятаєте, тут займаються біологи. І не тільки ними, бо біологія - це ще один з великих напрямків роботи на станції. Вивчають і досліджують тут мікроорганізми, паразитів, комах і морських ссавців, в тому числі китів.
Тим паче, що для цього інколи навіть не треба нікуди їхати. Можна просто вийти на пірс і натрапити на кита, який задрімав в 30 метрах від станції. Кити тут часто сплять подвоє чи навіть потроє. Це частина їхньої соціальної поведінки. Як і у дельфінів, одна половина мозку в цей момент в них залишається активною, щоб контролювати дихання, бо кити дихають повітрям. Тому їм потрібно виринати навіть під час сну, як от зараз. Кіт робить вдих і знову занурюється. Так.
Ну і прийшов час розповісти, навіщо на станції потрібен арбалет. За його допомогою беруть біопсію у китів, тобто невеличкий зразок шкіри. Стріла тут спеціальна, вона має трохи заточену закінцівку та поплавок. Постріл з арбалета. Блін, я розумію, що ця фраза варварськи звучить по відношенню до кита, але, повірте, все не так погано. Так от, постріл з арбалета робиться в найменш чутливу зону біля спинного плавця. Якщо готові, то давайте стріляти. Виглядає неприємно, але біологи кажуть, що для кита по відчуттях це є укус комара. Я не знаю, звідки вони це знають і чи стріляв хтось колись з арбалета по біологам, але давайте повіримо їм на слово.
Китів тут ідентифікують за малюнком на хвостовому плавці. У кожного він унікальний. Це майже як відбиток пальця, що дозволяє розрізняти окремих тварин. Взагалі китів тут так плідно досліджують, тому що вони гарні біоіндикатори. В китових тканинах накопичуються токсини і біопсія жиру дозволяє оцінити рівень забруднення навколишнього середовища. Ну і також потрібно додати, що кити - це справжні дужки. Коли в Антарктиці гарна погода і відповідний настрій у кита, то він може витворяти навіть отакі речі. Просто подивіться на цього плавця. Він настільки розслабився, що плавником зачепив човен з біологами. В шлюбці в той момент також був Сашко, дмінстанції, який, власне, і керував дроном.
Кити вони взагалі не агресивні. Тобто от жоден з цих китів, яких ми бачили там сотні, не знаю скільки їх там було, жоден з них ніякої агресії до нас не проявляв. Тобто навіть помітно, да, там де він оце ластами хлопав, він він сам перелякався, що щось щось вдарив. Він такий перевернувся назад, типу, знаєш, такий в шоці, що відбулося.
На відміну від горбатих китів, касатки - це доволі нечасті гості у полярників. Тому зафільмувати їх, ну, це вже можна сказати, вдача. А ми теж поверталися з материкової частини Антарктики і їду, їду, їду. Тут оп, плавник такий здоровий. Ну, зразу косатки, касатки. І ми там зупинилися, а і якби почули спочатку звуки, прям звуки, ну, як вони там, я не знаю, напевне, між собою спілкувалися так чи що. А і побачили, що їх там є декілька штук, більші-менші. Я підняв дрона, знову почав знімати з дрона і побачив, що поряд крижина, там якийсь знаходився тюлень. Тобто, як ми потім припустили, вони його на нього полювали, його туди загнали, він заховався, заліз всередину і вони оце навколо нього там, я не знаю, хвилин 40 там, напевне, оце плавали, тобто намагалися його звідти вигнути.
Бачать, що вони не можуть цього тюленя дістати, тому що він там як заліз, так і вони просто затихають, пірнають і там на хвилин 10 все відчуття, що вони пішли, їх немає. Так. А коли цей там тюлень починає пірнати, там вилазить з цієї крижинки, а вони буквально там, я не знаю, секунд 30 хвилин, а вони з'являються і починають знов навколо крижини кружляти. Тобто йому пощастило, він встиг заховатися, але так, так, так.
І ще одна, напевно, наймиліша сцена, яка тільки могла відбутися з косатками. Ви бачите зараз три особи, хоча насправді їх в кадрі п'ять, бо є ще дві малечі. Але вони зазвичай ховаються під животом мами і винирюють тільки, щоб подихати і потім знову ховаються під животами. Таким чином мама касатка прикриває дитину від хижаків, а маля навчається повторювати її рухи і ритм дихання. Окрім цього, дитина знаходиться у гідродинамічній тіні мами, де менше опору води і відповідно трошечки легше плисти. Це так само, як у велоперегонах, коли їдеш за лідером, витрачаєш менше енергії. Ось такий сімейний портрет.
Ще один об'єкт уваги біологів на Вернадському - це пінгвіни. Станція в цьому сенсі унікальна, тому що пінгвіни тут живуть максимально поруч з людьми. Так, до речі, було не завжди. Ще в 2007 ніяких пінгвінів тут не було, але через глобальне потепління згодом вони почали гніздитися тут, на галляндезі.
Стосовно пінгвінів, тут діють жорсткі правила. По-перше, пінгвіни тут мають пріоритет на дорозі. Тобто, якщо ваші шляхи перетинаються, то ти завжди на другорядній, а у пінгвіна завжди головна. Тобто його завжди потрібно пропускати.
Також їх заборонено торкатися і наближатися занадто близько. Але якщо присісти, тобто стати не таким високим і небезпечним, то ви самі бачите, що відбувається. Пінгвінам стає цікаво, і вони зазвичай підходять самі. І ось це вже правилами не регламентується.
Порода пінгвінів, яка живе на Вернадському, називається субантарктичний пінгвін або джентул. Їх досить просто розрізнити через білу смужку на голові. І є ще одна унікальна особливість дженту. Ви знаєте, що пінгвіни дуже смішно ходять, бо це пов'язано з конструкцією їх тіла. Як кажуть наші полярники, пінгвіни - це ластівки, які поїли пізно ввечері. Насправді їм навіть легше ковзати на животі по снігу, і це доволі розповсюджений прийом, але по-справжньому розкрити свої здібності пінгвін дженту можуть в воді. Тут все кардинально змінюється. Зафільмувати камерою пересування пінгвіна під водою дуже складно через їх неймовірну швидкість. В мене це дуже погано вийшло. Сорі.
А тепер просто подивіться на цей косяк пінгвінів. Я не знаю, чи можна слово "косяк" вживати по відношенню до пінгвінів, але просто зацініть швидкість, з якої вони пересуваються. Суботарктичні пінгвіни найшвидші серед усіх. Під водою вони розвивають швидкість до 36 км/год, як моторний човен. Тобто наживо ти бачиш гідродинамічний слід від пінгвіна, щось типу реактивної струї, тільки під водою. Така швидкість допомагає їм тікати від хижаків та наздоганяти здобич.
Харчуються пінгвіни крилем. Криль - це маленька антарктична креветка, дуже корисна і поживна. Криль використовують як біоресурс і потребує фармацевтики, тому що омега-3 з криля набагато краще засвоюється нашим організмом, ніж традиційний риб'ячий жир. У крилі є астаксантин, природний антиоксидант, що захищає клітини і додає енергії. Якщо захочете спробувати, залишив лінк в описі. Насправді майже все, що живе в Антарктиці, їсть криль. Настільки це важлива тут частина харчового ланцюжка.
Що ж, прийшов час поговорити про дійсно важливі речі, а саме про те, як відбувається акт дефекації у пінгвінів. Пінгвіни дуже сумлінно будують гнізда з камінців для того, щоб потім висиджувати там яйця. Саме висиджування триває більше місяця і виконується обома батьками по черзі. Варіантів відлучитися у вбиральню немає, тому що навкруги чергують поморники. Це такі великі, дуже нахабні птахи, які полюють і на яйця, і на пташенят. Забруднювати гніздо теж не дуже гарна історія, тому природа винагородила пінгвінів дуже потужними м'язами, які допомагають їм, не встаючи з гнізда, стріляти своїм калом. Так, вам не почулося, саме стріляти. Можете повірити мені, я це бачив на власні очі.
Німецькі вчені абсолютно серйозно, з урахуванням усіх законів гідродинаміки, вирахували, на яку дистанцію вони можуть це робити. Просто запам'ятайте це число. Можливо, колись ви зустрінете пінгвіна і воно вам знадобиться.
Напевно, у когось з вас вже виникло питання: "А навіщо взагалі біологія в Антарктиді? Яка нам з цього користь?" Спробую розповісти на прикладі рослин. Ця маленька рослинка - це перлинниця антарктична. Тут взагалі дві рослини на всю Антарктиду: перлинниця і щучник. Неймінг - це окрема історія, але взагалі, ну, я чесно був здивований, бо я думаю, як більшість з вас, теж не очікувала, що в Антарктиді щось може рости.
Українські вчені теж задалися цим питанням: "А як взагалі тут щось може рости?" Спочатку вчені перевірили ДНК рослин на можливі мутації, але нічого дивного не знайшли. А потім виникла гіпотеза, що можливо всередині рослин є бактерії, які допомагають їм виживати в таких суворих умовах. Ну, ви знаєте, є корисні бактерії, наприклад, у нас в кишківнику, які допомагають травленню. От тут така сама історія. І ця гіпотеза підтвердилась. Наші біологи знайшли такі бактерії в цих рослинах. Власне, в чому тут профіт бактерії? Теоретично можна запустити і до рослин, які ми їмо, пшениці чи будь-чого, щоб допомагати їм рости краще. Ось вам практичне використання науки.
На словах це дуже просто, а на практиці це роки досліджень. Наука майже не має миттєвого ефекту, тому що розробки, дослідження - це все час, досить тривалий. Але дуже багато, чого ми, як людство, маємо зараз - це все наука. Насправді камера, якою я знімаюся, це є наука. Телефон - це наука. Ліки, які приймаємо, це все наука. Завдяки дослідженням на станції Вернадського та Криголамінасфера, українські вчені долучаються до міжнародних наукових проектів, а держава має доступ до сучасних технологій та наукових партнерств.
Ну, я вам скажу, що так близько побачити кита, ну, е, мені в житті ніколи не вдавалося. О, вау. Оце, конечно, експірієнс. І в Антарктиці ти просто, ну, типу ти не шукаєш китів, ти просто ідеш кудись і вони вони самі в тобі трапляються. В цьому унікальність цього рі.
Що ж, тепер офіційно ми в Антарктиді. Антарктида величезна. Цей материк в півтора рази більше за Європу. А взимку, за рахунок льоду, його площа збільшується ще в два рази. Цей лід містить приблизно 80% всієї прісної води на планеті. Його настільки багато, що якщо він колись повністю розтане, рівень води в світовому океані підніметься на 60 м.
Антарктида - це найменш досліджений континент на Землі. Під кілометровим шаром льоду тут ховаються прісні озера та гігантські гірські масиви розміром за альпи, яких ніхто ніколи не бачив.
Неможливо не замилуватися цими краєвидами.
Але коли трохи оговтуєшся від такої краси, в голові виникає питання, яке б одразу поставив би досвідчений карпатський ріелтор. А чия це земля? Коротка відповідь: нічия, а от довга - тут все доволі складно. Складність полягає в тому, що на різні антарктичні території претендують цілих сім країн, зокрема Аргентина, Австралія, Чилі, Франція, Нова Зеландія, Великобританія та Норвегія. Норвегія, наприклад, претендує на сектори, які в сім разів більше, ніж сама Норвегія.
Короче, щоб тут ніхто не повбивав один одного, країни підписали антарктичний договір. Я прочитав його за вас. В договорі все зводиться до того, що Антарктида - це поля для наукових досліджень, а будь-яка військова активність тут заборонена. В 98-му році до цього договору додали протокол про захист навколишнього середовища, в якому є пункт заборона на видобуток природних ресурсів. Так, вам не почулося. І тобі, Дональде, теж не почулося. Тут є ресурси. Дані 50-х років свідчать про те, що тут є запаси нафти, газу, нікелю, хрому, а також, можливо, урану, золота і алмазів. Точної інформації немає, тому що буріння тут досі обмежено міжнародними угодами, але сенс ви вловили. Уявіть, у вас є материк Антарктида, який нікому не належить, який в два рази більше, ніж Австралія, в якому ніхто ніколи не добував корисні копалини. І цих копалин тут можливо копать не перекопать. Звучить дуже солодко, правда?
В Антарктиді зараз близько 70 станцій і це число збільшується. Будує свою станцію Туреччина, має наміри Азербайджан і Казахстан. Але найбільш активними в будівництві наразі є Росія і Китай, яких загалом більше 10ти станцій. Навіщо потрібна така активність? Мораторій на видобуток природних ресурсів в Антарктиді діє до 2048 року, а потім він може бути переглянутий. І враховуючи все, що відбувається зараз в світі, я думаю, що ми можемо спрогнозувати, в яку сторону цей договір буде переглянутий. Доступ до ресурсів континенту в майбутньому матимуть лише ті держави, які мають тут станції та ведуть активну наукову діяльність.
На початок 2024 року в антарктичний договір входить 56 країн, 29 з яких мають право голосу, в тому числі і Україна. Чому це важливо? Річ в тому, що всі рішення по Антарктиді приймаються одноголосно. Тобто в нас є право вето. Ось вам приклад. Україна хоче створити на території цього архіпелагу Аргентинські острови заповідник з метою захисту його від туристів. Це рішення блокується двома країнами. Вгадайте, якими? Росією і Китаєм. Росія в свою чергу хоче протягнути Білорусь і надати їй право голосу в антарктичному клубі. Це рішення також блокується. Вгадайте, ким? Нами.
Антарктичний клуб - це дійсно місце запеклих дипломатичних баталій. Але є ще одна причина такої активності на льодовому континенті. Якщо б не Куртец, то в цілому можна було б сказати, що я десь там на Азорах, умовно. Але це Антарктида і вона зараз більш зелена, ніж ви очікуєте. Різними кольорами починає вкриватися, тобто відкривається рослинність, починає фотосинтезувати, стає така яскрава, яскрава зелена, така неповторна. Зелень, яку ви бачите - це водорості. На Вернадському говорять, що нічого подібного не бачили вже десятки років. Таке бурхливе зростання водоростей спричинило активні дощі, які в свою чергу спровоковані глобальним потеплінням. Антарктида нагрівається втричі швидше, ніж решта планети. За деякими прогнозами, в середині століття континент може втратити частку свого льодового покриву. В прибережних регіонах через станення льоду вже відкриваються скелі та узбережжя. Екологічною мовою це означає підвищення рівня світового океану, порушення екосистеми Антарктики та зміни в океанічних течіях. А економічною мовою, що майбутній видобуток корисних копалин буде значно дешевший.
Але поки що це тільки прогнози. Антарктичні льодовики все ще на своєму місці, і ми навіть відносно близько підійшли до одного з них. А вони, до речі, інколи, ну, обвалюються. І це дійсно може бути небезпечно для невеличких таких човнів, бо хвиля дуже велика насправді, воно можна перевернути шлюбку, але небезпечний саме блакитний лід. Тобто, тобто цей, це не колір корекція зображення. Антарктичний лід насправді в житті такий непрочут блакитний. Особливо насиченого кольору він набуває в ті рідкісні хвилини, коли тут з'являється сонце.
Такий ефект через саму структуру антарктичного льоду. Він дуже-дуже старий і формується сотнями років ось таким нашаруванням снігу. З часом сніг ущільнюється, бульбашки повітря всередині його стискаються і поступово взагалі зникають. У результаті утворюється структура, яка поглинає майже весь спектр світла, окрім блакитних хвиль. Хвилі не поглинаються, а навпаки відбиваються і надають антарктичному льоду цю магічну, зачаровуючу блакить.
Природа - це першокласний майстер по створенню видовищних об'єктів, а айсберги - це, напевно, одне з найкрасивіших її творінь. Тут, в Антарктиці, вони зустрічаються в абсолютно різних формах. І якщо ввімкнути уяву, можна побачити в цих брилях справжні скульптури. Я не буду казати, що кожен з цих айсбергів нагадує мені, але спробуйте подумати, що вони нагадують вам.
Саме ця арка стала для мене одним з символів подорожі до Антарктиди. Весь тиждень, поки ми були тут, вона дрейфувала неподалік станції.
Якщо сприймати айсберги як мистецтво, то воно дуже і дуже швидкоплинне. Ні арка, ні більшість айсбергів, які ви бачили, вже не існують. Вони або розтанули повністю, або радикально змінили свій вигляд. Залишились тільки ці світлини.
На зворотньому шляху біолог Іван почав несамовито лупцювати веслом воду біля човна. Я спочатку взагалі нічого не зрозумів, а потім побачив голову морського леопарда, одного з дуже небезпечних хижаків Антарктики. Іван, можете розповісти, що він хоче з'їсти нас? Ні. Ви серйозно? Ні, ні. Он з нами грається, хоче пропустити балон. Ну, вірніше, я не знаю, чи він хоче пропустити балон, але дуже часто, да. Але граючись просто, не бажаючи нічого поганого зробити, він просто може прокусити. Напередодні він прокусив отакий балон човна з дуже щільною гумою. Тож Іван в такий спосіб просто його відлякував. Але, чесно кажучи, це не дуже сильно допомагало. Здорово. В подальшому я неодноразово бачив цього леопарда прямо біля причалу станції. І майже кожного разу він, як на блокпості, підпливав до човнів і перевіряв пасажирів. Ну, ви зрозуміли, конкретно цей район тримає явно не пес патрон.
Ми потрапили на станцію в момент перезмінки, активного і достатньо стресового періоду. Фактично за тиждень потрібно все розвантажити, перевезти 140 т дизелю, а з погодою не дуже щастили. І в якийсь момент взагалі були хвилювання, що полярники не впишуться в графік. Плюс потрібно розсортувати всі речі і передати справи полярникам, які ось-ось заступлять на зміну. Замість 13 людей в цей період на станції живе близько 30ти, тому сплять тут скрізь, де є місце. Мені дуже люб'язно виділили місце на горищі. Там на перезмінці теж живуть люди, але в мене була своя окрема ділянка, склад гірськолижного спорядження, де знайшлось все необхідне, включаючи спальник.
Загалом, я пробув на Вернецьку майже три дні. І ось вам мій зворотній зв'язок. Що я можу сказати? Станція дуже швидко стає домом, але є один важливий нюанс. Тут взагалі відсутній особистий простір. Тобто навіть зараз в своїй біології я кажу все це майже пошепки, тому що люди за фанерною стіною сплять. Я думаю, що це складно насправді, бо варіантів усамітнення тут небагато. Закритися в лабораторії, сходити до пінгвінів або зайти в капличку. До речі, останнє - це дуже дієвий варіант. Окрім того, що ти там дійсно сам, там ще і дуже гарно ловить Wi-Fi. Але якщо без жартів, от психологічно витримати рік в такому добровільному схімництві, це дуже важко. І я думаю, що це далеко не кожному дано.
Вже весною цей фактор довгої ізоляції - один з найскладніших в роботі полярників. Уявіть, що ви один рік на острові, з якого не можна виїхати. Взимку у вас всього 3 години світового дня. Один і той самий вид з вікна, погода, яка стабільна, погана, замкнутий простір, одні і ті самі люди. А ще потрібно чергувати і працювати на вулиці. А це хоч і південь, але точно не Майямі. І якщо ви думаєте: "Ну окей, ну є ж пінгвіни", то в мене для вас погані новини, тому що пінгвінів взимку нема. Вони мігрують в місця, де тепліше і є доступ до відкритої води.
А тепер давайте поговоримо про традиції, які допомагали і допомагають полярникам тримати свій психічний стан. Більшість традицій тут пішли з британців, як оцей стіл для більярда. Британці започаткували прибирання по п'ятницях, після чого всі пили пиво. Українці залишили прибирання по п'ятницях, але перенесли вечерю на суботу. До речі, по суботах тут дозволено трохи вина. Британці на святкову вечерю вдягали костюми. Українці змінили це на вишиванки. Окрім вишиванок, кожна окрема експедиція зазвичай вигадує якусь свою традицію.
Ось що було у 29-й. То наша експедиція мала традицію. Ми кожної суботи за будь-якої погоди, будь-якої кількості м'яса в морозилці, за будь-якої кількості мороженого буряка ми їли борщ. Борщ завжди був з м'ясом. Навіть коли в нас закінчувалось, типу, в нас були обмеження по м'ясу, допустимо, е-е, була заначка, схованка, маленька криївка м'яса, де в ящику стояло морозильне м'ясо, поділене на 52 тижні, 52 суботи, тому що борщ мав бути з м'ясом. Е, зараз в нас залишився борщ. Сьогодні понеділок. В нас є борщ і він десь є. В одну секунду ми його знайдемо. Він був розвіяний і він стоїть на видачі. А, тобто це борщ настояний два дні. Ну, але ж мені нещо і борщ єдиний суп, який неможливо не доїсти. Я думав, що традиція не підтримується. Чи дарма ми її придумали, започаткували? До того моменту, поки я не почув фразу: "Чекаю суботу, бо буде борщ. Борщ буде з пампушкою". Все. Скільки всього було? Біля 7 000. Від семи доми компушок. Так, 7 000 компушок з часником. Якщо рахувати по борщу, то це було 25 л на 40 тижнів. Потім 12 тижнів це було по 35 л, приблизно 1,5 тонни борщу зі сметаною, яку Назар робив самостійно, використовуючи кисломолочну закваску. Такі справи.
Ну і так як ми заговорили про дозвілля, потрібно зауважити, що на станції знаходиться найпівденніший в світі бар, який носить ім'я Майкла Фарадея і в якому мають змогу відпочити полярники. Навіть якщо забути, що ми в Антарктиці, бар виглядає, ну, достатньо вишукано. Взагалі британці планували збудувати тут конференцзал з бібліотекою. Проте тесляр, якому все це доручили, знався на будівництві пабів, а не бібліотек. І зробив не те, що треба, а те, що вмів. Згодом його навіть звільнили за нецільове використання ресурсів, але все ж таки потрібно признати, що, ну, бар вийшов шикарний. Тут і величезна підбірка українського алкоголю, і вініловий програвач з раритетним британським вінілом, і неймовірна колекція журналів National Geographic за багато років. Можливо, ця інформація була для вас не сильно цікава, тому давайте просто покажу вам пінгвінів.
В останній день в мене знайшлося декілька вільних годин, і я вирішив їх провести в колонії пінгвінів з Вернацького. Спостерігати за життям та сімейними драмами субоантарктичних пінгвінів, це майже як дивитись, чесне слово. Тобто дуже сильно затягують, дуже кумедно. Окрім того, що хода пінгвінів вже сама по собі підіймає настрій, вони ще й постійно потрапляють у всілякі смішні халепи. Ось, наприклад, один пінгвін іде собі і вирішує спробувати, наскільки тут тонка крига. Звісно, він провалюється і намагається вибратись. Це бачить інший пінгвін, підходить до нього, також власне провалюється. І тепер вони вдвох намагаються вибратись.
Але найцікавіше - це відносини батьків та дітей. Пінгвін праворуч - це дитинча. Воно стукає по дзьобу мами, тому що подає сигнал, що воно голодне. Це тактильний стимул, який запускає рефлекс відригування їжі в дорослого пінгвіна. Таким чином батьки годують напівперетравленою їжею своїх пташенят. Інколи в черзі на годування забагато охочих. І тоді батько чи мати обирає єдиний вірний шлях, а саме зробити ноги. І такі погоні, коли батьки тікають від своїх дітей, типу ви вже дорослі, розбираєтесь своїм життям самі, виглядають ну дуже кумедно. Чистий ескапізм.
Що ж, на цьому по пінгвінах в мене все. І те, що ви зараз бачите, це останній день на станції, коли нарешті вийшло сонце. Отже, це фінал перезмінки. Два безкомандера підписують акти прийому-передачі станції. Командир 30-ї експедиції, яка заступає на вахту, отримує ключі від скрині, де зберігаються подарунки для полярників. Ну і вітаємо. Там зазвичай алкоголь і солодощі. Я теж долучився до процесу закладання подарунків, бо привіз з собою з Києва шахтарський торт. Це традиційний десерт з Луганська, звідки я родом, і який, поза задумом кондитерів, що його створили, повинен нагадувати вугілля. Цю скриню ховають і зазвичай відкривають всередині зими.
На останок над станцією підіймають новий прапор, який собою з України привезла 30та антарктична експедиція. З цього моменту вони офіційно заступають на вахту.
А полярники 29ї експедиції готуються вантажитись в човни, щоб почати довгу дорогу додому.
Всі збираються, ми відчалюємо, але під кінець просто подивіться, що нам подарувала б природа.
Я в такі моменти стаю неймовірно щасливий, чесне слово. Вау!
Після дуже насичених семи днів ми залишаємо станцію і 13 людей, які в повній ізоляції, проведуть наступний рік тут, на краю світу, підтримуючи українську місію в Антарктиці. Я думаю, що ця місія це не тільки про наукове відкриття і виховання нового покоління українських вчених, які мають тут майданчик для досліджень. Це не тільки про політику і дипломатію, і не тільки про біоресурси і корисні копалини. Це ще й про те, чим можна пишатися. 30 років Україна в Антарктиці, незважаючи на війну, економічні кризи і купу інших перепон. Україна зараз не запускає людей в космос. Але ви тільки що побачили, зробити так, щоб 13 людей один рік прожили посеред полярної пустелі, тримали станцію, це чимось схоже на космічну програму. І це ще один привід для гордості.
Ми провели всього тиждень в Антарктиці. Це небагато, але достатньо, щоб зрозуміти, що це одне з найбільш диких, важкодоступних і найпрекрасніших місць, де я тільки був. Мати можливість потрапити сюди зараз, зняти все це - великий привілей. Я усвідомлюю це і дякую Збройним силам та українським полярникам.