Transcription
Під час Другої світової війни до лав Радянської Армії було мобілізовано понад 7 млн українців, тобто кожен шостий солдат радянського війська був родом з України. Однак українці воювали як в лавах радянських військ, так і в іноземних арміях.
Географію участі українців в боях Другої світової війни красномовно описав письменник і публіцист Мирослав Небелюк, який у 1937 році емігрував до Франції. "У гігантській боротьбі останньої війни українці взяли масову участь. Пройдіть по цвинтерях полеглих у Нормандії, огляньте жертви Великого союзного десанту на узбережжі Франції, і на вояцьких хрестах знайдете стільки українських прізвищ, що вам зробиться соромно за весь так званий культурний світ, який мало що знає про Україну. Хоч українська кров лилася над англійським, американським та іншими прапорами за сильні ідеали, в осягненні яких українська участь замовчана. І сильні світу цього, як-от Черчилль, згадуючи кожен човен, затоплений німцями, ніколи не згадають, що на Монтекасіно, в норвезькому Нарвіку, у французьких Авранші та Ульгаті лилася українська кров. А хто скаже, що в Дієппі українці становили в три рази більший відсоток канадських частин? А хто взагалі чув, що в канадському батальйоні, який боронив Гонконг від японців в грудні 41-го, українці становили відсоток, що в чотири рази перевищує той, який вони становлять в числі населення Канади? А хто порахує кров українців в болотах голландського Маастріхту?"
Для українців, які служили у Війську Польському, Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року після нападу Німеччини на Польську республіку. За підрахунками історика Вальдемара Резмера, в лавах польського війська на той час перебувало 110 000 українців. Вони служили практично у всіх родах військ, хоча найбільший відсоток був у піхотних та кавалерійських частинах. Кілька десятків ветеранів українських армій 1917-1920 років перебували на польській службі. Ці ж офіцери захищали Польщу у 1939 році, підписали угоди про контрактну службу в польській армії, ну і закінчили навіть навчання в Академії Генерального штабу Польщі. Біля 100 старшин колишньої Армії УНР були контрактниками в польській армії. І ось, коли розпочалася Друга світова війна у 1939 році, всі ці військові, які служили в польській армії, прийняли участь в німецько-польській війні.
Один із найвідоміших – бойовий шлях підполковника Павла Шандрука. Він у вересні 1939-го року став начальником штабу 29-ї піхотної бригади, а згодом, у зв'язку з важкою хворобою командира, фактично очолив це з'єднання. За успішне прикриття відступу польських військ під Замостям, його нагороджено Срібним хрестом ордена Virtuti Militari. Ще один відомий українець – майор Михайло Пікульський, який служив у восьмому телеграфному батальйоні та брав участь в обороні Варшави, за що був нагороджений польським Бойовим хрестом хоробрих. І таких прикладів можна навести безліч.
Під час бойових дій українські вояки були вірними присязі і мужньо боролися з фашистськими окупантами. За даними науковців, втрати вояків-українців у німецько-польській війні сягають 8 000 осіб. Значна кількість українців-бойків польської армії потрапили в полон. За підрахунками польського історика Вальдемара Резмера, у німецькій неволі опинилося близько 60 000 чоловік. У радянському полоні, за його ж даними, перебувало до 20 000. Більшість згодом були розстріляні, нарешті чекала табірна доля на півночі СРСР.
Після поразки Польщі у 1939-му році українці продовжили воювати у складі польських збройних сил, але під радянським чи британським командуванням. Адже оскільки Німеччина розпочала війну проти СРСР, радянські та британські дипломати домовились із польським урядом в еміграції про створення польської армії для спільної з союзними військами протидії Вермахту. До її лав набирали амністованих військовополонених та переселенців. Командуючим армії призначили польського генерала Владислава Андерса. У підрозділах нового формування більшість становили білоруси, євреї та українці. Вони настільки ненавиділи СРСР, що охоче вдягали польські мундири. З початку формування, з серпня 1941 року, набір був абсолютно добровільним, тобто до складу армії генерала Андерса могли потрапити представники усіх національних меншин, не лише етнічні поляки, а й білоруси, українці, євреї.
Оця новосформована армія, вона формувалася на території Радянського Союзу, але з допомогою західних країн. Тобто озброєння, обмундирування, продовольство давали західні країни. Значні поставки були сюди. На перше завдання у березні 1942-го року армію Андерса відправили до Близького Сходу для захисту нафтових родовищ, спочатку до Ірану, а потім до Іраку. Така потреба існувала тому, що Японія в цей час розпочинала активні бойові дії у Південно-Східній Азії. Британцям потрібно було військове формування, яке б могло стояти на захисті нафтових родовищ Ірану, Іраку і так далі.
Через рік армія Андерса була перетворена у Другий польський корпус, який входив до складу британської армії. Вона воювала у Сирії, Лівії, Єгипті і закінчила бойовий шлях в Італії, де на початку 1944-го року здобула найбільшої слави за прорив німецьких укріплень під Монтекасіно. Варто сказати про те, що перший бункер в обороні Монте Касіно захопив саме українець Михайло Паньковець, вихідець з селища Погорілівка Рівненської області. В ході битви під Монтекасіно армія генерала Андерса втратила близько 1 000 військовослужбовців, серед них ми виділяємо близько сотні українців, які і нині поховані на Монте Касіно.
За даними Українського інституту національної пам'яті, приблизно 6 000 українців нараховувалися у французькому війську. Як же вони туди потрапили? Наприкінці 30-х років минулого століття багато українців виїжджали з окупованої Польщею Галичини у пошуках роботи. Вони гуртувалися навколо Українського Народного Союзу – громадської організації, яка займалася питаннями національного виховання української заробітчанської еміграції, її збереження від полонізації.
Після нападу Німеччини на Францію свідомі українці виявили бажання зі зброєю в руках захищати французьку землю від нападників. Але тут виникали деякі колізії. Українці мали польські паспорти, і уряд Франції наполягав, щоб вони воювали під польськими прапорами, а українці вперто не погоджувались із цим. Варто розуміти, що українці тоді мали поміж собою достатньо потужну дискусію. Вона стосувалася того, що з одного боку, вони хотіли захищати Францію, тому що саме ця країна дала їм можливість працювати, але водночас вони були проти того, щоб робити це під польськими прапорами. Державним чиновникам подібні вимоги українців не подобались. Згодом частину найбільш активних заарештували, офіційна причина – відмова коритись наказам французького уряду. Іншу частину українців направили на службу до Іноземного легіону.
Ця частина українців брала участь у бойових діях у складі Іноземного легіону. Треба сказати, що серед українців було багато загиблих, немало поранених. І ще українцям у складі цього легіону вдалося якийсь час захищати місто Леон, яке, як ми пам'ятаємо, було потім окуповано німцями. Перебуваючи у Іноземному легіоні, українці в травні 1940-го року брали участь у всіх великих боях за Фландрію, під Седаном, над Саною Марною та інших.
2 червня 1940 року маршал Анрі Філіп Петен від імені уряду Франції підписав так зване перемир'я з нацистською Німеччиною. По факту, це означало капітуляцію. Але частина військ, серед яких були українці, не склали зброю, а вирушили з Ліону до Марселя, щоб продовжувати воювати з гітлерівцями. Однак поблизу міста Гренобль вони отримали наказ про демобілізацію. Але перш ніж розійтись, українці вирішили залишити нащадкам пам'ятку про ті героїчні та сумні дні. Там вони опинилися у лісі, де був величезний камінь. На цьому камені українські військові викарбували тризуб і написали свої 900 прізвищ, а з іншого боку того каменя вони вибили карту України.
Вже сучасний пам'ятний знак створили також із каменю і встановили на честь українців, які воювали в рядах Іноземного легіону. Цей пам'ятник можна побачити в меморіальному комплексі муніципалітету Пейньє.
У ті далекі часи, після капітуляції Франції, українці почали поповнювати ряди французького руху опору. Були створені навіть окремі національні підрозділи: курінь імені Івана Богуна, курінь імені Тараса Шевченка та підрозділ поручника Йосипа Круковського. Саме загін Круковського як самостійна бойова одиниця був включений до групи "Рестан Тур" під командуванням десантованого з Англії майора Легранда. Українці у складі цієї групи брали участь у всіх бойових операціях, серед іншого – в атаках на німецький військовий транспорт, що під натиском десанту союзників у Нормандії відступав на Схід.
Легендою французького руху опору став командир партизанського загону в Північній Франції, українець Василь Порик. Влітку 1942-го року лейтенанти Червоної армії Порика разом із сотнями військовополонених було відправлено до нацистського концтабору Бомон. Після вдалої втечі звідти, він створив партизанський загін. У квітні 1944-го партизани загону Василя Порика пустили під укіс два німецьких поїзди, знищили понад 200 солдат та офіцерів гітлерівських військ, охорону табору Бомон і звільнили усіх в'язнів. Поховано легендарного лейтенанта "Базеля", так його називали французи, у шахтарському французькому селищі Ененлієтар. Василя Порика вважають народним героєм Франції.
Українські громади американського континенту також були активними під час Другої світової війни. Найбільше українців налічувалось у збройних силах Сполучених Штатів – майже 80 000. Вони воювали як проти Німеччини, так і проти Японії у Тихоокеанському регіоні, Малій Азії, Північній Африці, а також брали участь у висадці військ союзників у Нормандії та на Ельбі. У 1945-му році матрос ВМС США Алекс Діяченко, сержант армії США Ніколас Міньо, перший український випускник Військової академії Сполучених Штатів майор Теодор Калакука та багато інших американських військовослужбовців українського походження удостоєні високих державних нагород за мужність, проявлену під час боїв Другої світової. А сержант Ніколас Орешко навіть був удостоєний найвищої військової нагороди Сполучених Штатів – медалі Пошани, яку українцю особисто вручив президент Сполучених Штатів Гаррі Трумен.
Простий хлопець з родини українських емігрантів Майкл Стренк, коли відправлявся добровольцем на війну, навіть гадки не мав, що потрапить на сторінки підручників з історії Сполучених Штатів. Він з 1942-го року брав участь у боях на Тихому океані, був відзначений за відвагу медаллю "Бронзова зірка", орденом "Пурпурове серце" та іншими військовими нагородами. А 23 лютого 1945-го року Майкл Стренк встановив американський прапор над японським островом Іводзіма – неприступною фортецею, що була захоплена ціною сотень життів. Це фото стало символом перемоги союзників у Другій світовій війні. Через декілька днів Майкл Стренк загинув у бою, але пам'ять про нього увічнена в Меморіалі морської піхоти Сполучених Штатів у передмісті Вашингтона.
Ще один приклад: понад 45 000 українців воювали у канадських Збройних Силах під британським верховним командуванням. Вони брали участь у висадках десанту до французького Дьєппу, на італійську Сицилію та французьку Нормандію. Окрім цього, захищали Гонконг від японців, де втрати серед українців досягли 34% від загальної кількості загиблих. Знані імена українських канадійців, які відважно боролись на фронтах Другої світової війни: це пілоти Королівських повітряних сил Пітер Дмитрук та Богдан, офіцер канадського армійського жіночого корпусу Ганна Храплива, військові капелани Семен Савчук та Михайло Горошко, інші.
Багато українців із Закарпаття воювали проти гітлерівської Німеччини у складі чехословацьких військових формувань. Українців розкидано по всьому світу, як того цвіту. Тож і під час Другої світової війни вони не лише обороняли та визволяли територію рідної батьківщини, а й воювали в арміях різних країн проти загарбницьких дій. Тож не дивно, що тепер можна зустріти в багатьох точках світу пам'ятники, де вшановують подвиги українців, які віддали своє життя за мир.