Transcription
А ви знаєте, вся сутність Бога — це любов. Це властивості волі Бога: він так захотів. «Єй, гряді, Господи, пошвидше, давай! Що ти там затримуєшся?» Хочу підкреслити, що це чисто екзистенційна якість — вірить в людину, надіється на людину, любить людину. Але ми зараз говоримо про надзвичайно цікаву [музика] річ. Минулий раз був курс про віру, надію, любов як чесноти і цінності, і ми дуже багато говорили про віру, дуже багато говорили про надію, але дуже мало зачіпали питання любові: чим є любов? Ну так, тільки в загальному, коли розглядали віру, надію, любов як тріаду. І люди почали: «Ми хочемо особливі лекції про любов!» Нас попросили наступного разу, щоб любов була. Ми вирішили, що ми на цьому курсі продовжимо, і тут ми власне хочемо під час цього курсу дійсно значну увагу приділити любові. Ну так сталося, відповідно тому я думаю: раз так сталося, значить, все чомусь важливо для вас. От чому це — потім подивимося. Ну, принаймні, це дуже важливо для мене теж, тому що над тим, чим є любов, я вже дуже давно думаю, приблизно з третього курсу університету, коли почав займатися грецькою патристикою, візантійськими отцями. І там тема того, що Бог є любов'ю, що любов є головною в людині, вона є такою магістральною, центральною. Ну і відповідно від цього починаючи, я почав дуже багато думати на ті теми, щоби думати над власне, чим є любов завжди в історії європейського людства і як відповідно змінювалось розуміння любові. Ну також мене дуже цікавило, як змінювалось розуміння віри. Ну, надія мене менше цікавила, оскільки я не утопіст, вот я реаліст, якби мало на що надіюся. Ну але це теж цікаво на справи, і тому дуже багато ми працювали над цим, і я спеціально просив аспірантів займатися цією темою. І цікаво, що одна із аспіранток погодилася свого часу займатися цією темою, і у нас навіть були спільні статті щодо цього. І ну це було дуже прогресивно, дуже цікаво. Тобто фактично це був колись у нас такий великий, навіть науковий проект. Це для мене дуже важливо. Ну що, можна вже починати по суті? Да, слава Богу.
Отже, хотілось би відразу сказати, що віра, надія, любов — це така тріада чеснот в історії європейської думки. І відповідно вперше ця тріада, вона фіксується у апостола Павла в Новому Завіті. Говориться про те, що є ось віра, надія і любов, і говориться: «але любов серед них головніша». Да, і значить, тут ми зразу, що апостол Павло фіксує, що є така трійця, ну скажімо, чогось такого, да: віра, надія, любов — три феномени, поєднані між собою, і навіть говорить про цей пріоритет любові як чогось вищого. Тобто і це надзвичайно важливо, цікаво. І відповідно в середньовіччі це нулося в цілу концепцію про те, що віра, надія, любов є трьома богословськими чеснотами. Тобто тут розділення було таке, що є чесноти, добродетели, да, які є філософськими, філософські чесноти, притаманні людині просто як такі. Вони, скажімо, якщо людина хоче стати на шлях довершеності. Да, що таке філософія? Це прагнення до мудрості, любов до мудрості. Якщо людина хоче стати на шлях довершеності, то в неї будуть обов'язково природні чесноти, і звичайно, що цих природніх чеснот, е-е, їх чотири: це відповідно, е-е, мудрість, мужність, стриманість і справедливість. Ну, стриманість іноді говорять — сором, ну це не зовсім те, що мали на увазі давні греки. От, а відповідно ці три чесноти, вони є… А ні, чотири, да. Сорі, зараз я покажу, як… як їх три, але їх чотири. Чому? Секундочку, зараз все намалюю. Отже, є природня людина, або людина як філософська істота, яка прагне до довершеності. І дійсно, ось довершена людина, вона характеризується тим, що, звичайно, вершина цієї довершеності — це мудрість, да. І тому ці три чесноти називаються філософськими, да, оскільки мудрість — це Софія, да. І відповідно тут дуже важливо, що оця чеснота, вона називається по-різному, тому що вона може бути практичною розсудливістю — грецькою «фронесис». Дуже є хороше слово таке російське — «сообразительность», да, якби… Арістотель пише, що грекам дуже властивий фронесіс, тому що вони надзвичайно хитрі, вони можуть обманути будь-кого з будь-якого народу. Це, до речі, правда, якби, до сих пір. І відповідно, е-е, якби є ось такий практичний, практична розсудливість, да, е-е, пронесіс [музика], е-е, і відповідно дійсно, я б сказав би, що греки, вони стали першими філософами, тому що, ну якби… ось так скажімо: і по-треба торгувати з усіма, і скажімо, те, що в них було в національному характері до цих часів — є осьця природня якась хитрість така, і ось така розсудливість на межі хитрості такої практичної, от вона, скажімо, стало у них підгрунтям для мудрості. Це цікаво, що е-е, якби… І багато хто з філософів, особливо XIX століття, вони розмірковували про те, що є якась природня передумова для того, щоби греки саме стали вперше справжніми філософами. Хоча я вам скажу, що правда полягає в тому, що багато хто думав про природу. Що дійсно, вони живуть в прекрасній природі, філософи… де з'явилися перші, перші філософи? З'явилися на західному узбережжі Турції, да, від Ізміра і пі на південь далі, да, дійсно там, якщо приїхати, не можна не почати філософствувати, тому що дуже красиво, фантастично красиво, особливо коли не жарко, а є всі ці бухточки, які любили греки. І що там між двома рядами гір тобі задуває кожен день легкий вітерець, жари нема, як скрізь, да. Всі там: «Я тут на курорті! Ну так жарко все!» Там класно, якраз філософія, вона народжувалась в цьому. Але ясно, що мудрість — це щось вище, і ця мудрість, вона досягається через цікавий стан, тобто перехід між френесісом як такою практичною розсудливістю, яка є практично у всіх людей — які всі ж вміють рахувати 2 + 2 = 4. Тобто розсудливість — це те, де наш розсудок щось практично робить, думає там арифметично і тому подібне. А мудрість — це якась вже споглядальний розум. Але перехід, перехід відбувається для давніх греків через цікавий такий стан, який вони називають софросіне. Що таке софросіне? Це надзвичайно цікаво — це е-е, співдумання, да, співдумання з ким? Співдумання — це надзвичайно цікаво, тому що хочеш досягти мудрості, ти повинен співдумати з Богом, який є мудрістю. Оце для них надзвичайно важливо. Але знову-таки, ти ж Бога безпосередньо побачити не можеш, відповідно треба мати якогось вчителя, такого як Сократ, і ти в ньому споглядаєш мудрість, і відповідно ти сам себе бачиш в світлі його мудрості, ким він є. А-а, він є образом, іконою такої мудрості для тебе, і ти в цьому дзеркалі е-е, ти бачиш і себе. Отже, з'являється ідея про те, що софросіне — це стан самобачення: ти сам себе бачиш. Так, але не просто так, що ти себе бачиш якби сам по собі, сам по собі. Ти закриєш очі і скажеш: «Господи, я хочу такої цілісності, щоб побачити свою душу», і ти свою душу не побачиш. Це дуже цікава річ, яку помітили греки. Бачите, ще е-е, відповідно Сократ з Платоном це помітили, і вони говорять: для того, щоб себе побачити, тобі потрібне дзеркало. Ця тема софросіна — це побачити себе в дзеркалі, і оце надзвичайно цікаво. Тобто що е-е, твоя душа, вона проявляється, якою вона є, да, в стані цієї довершеності, відповідно мудрості, ти її можеш побачити, коли ти зайнявся самопізнанням. Але тобі потрібна або Бог як мудрість, да, і тут з'являється Софія з великої букви, да, або тобі повинен бути Сократ — вчитель, да, в мудрості якого ти бачиш вже і власну людську природу, якою вона в тобі справжньо є, власну індивідуальність, якою вона в тобі справжньо є, твої чесноти, до яких в тебе є схильність, ти їх бачиш в цьому стані. І ось це надзвичайно цікаво. Тобто для них, для давніх греків, це був такий ключ до розуміння, чим повинна бути людина в своїй довершеності. Але для того, щоб знову-таки е-е, піти цим духовним шляхом, необхідні ще деякі чесноти, а саме: необхідна мужність, тому що ми хочемо йти духовним шляхом, ми хочемо бути людиною, і дуже часто нам не вистачає рішучості, або нам не вистачає розсудливості, що зараз треба робити, що не треба, і ми якби по шляху духовного розвитку, по шляху чеснот не йдемо. І тому давні греки говорять про те, що відповідно у мудрості повинні бути ось такі два помічники: перше — це мужність, ну а друге — це стриманість. Ну, відповідно, це це дві чесноти такі е-е, наших емоцій, це дві чесноти нашої волі — це згідно з Платоном. Мудрість — це душа людини — це керівник, це возничий, як він говорить, да. А відповідно мужність і стриманість — це два коні: чорний і білий. І відповідно, якщо вони дійсно надійні помічники, то душа розвивається. Якщо відповідно вони не допомагають цьому розвитку, а навпаки, хочуть кудись втікти, і у нас або є боягузтво, або є бездумні якісь вчинки, або щось порушує стриманість… Гнів! Гнів — це величезна сила, яка може порушити рух нашої от душі, і ми через гнів можемо впадати в найрізноманітніші е-е, я б сказав би, такі е-е, ну античеснотні стани, да, стани гріховності, які відповідно потьмарюють все, що ми могли би себе пізнати, да, тому що якщо людина гнівається, немає стриманості. Якщо людина боєгузлива і не має мужності, то відповідно ніякого духовного шляху не буде. І дивіться, ось. Відповідно ми вже бачимо певний такий образ, що мудрість, вона керує мужністю і стриманістю як психологічними, підкореними силами, да. Тобто людський розум, він володіє емоційною сферою і вольовою сферою, володіє, да, володіє, керує, і повинна бути якась гармонія. І ось ця гармонія, вона є загальнолюдською чеснотою номер чотири, відповідно оце розум, да, це відповідно у нас воля, це у нас емоції. А те, що характеризує душу в цілому — це справедливість. І відповідно дивіться: природньо розвинута людина, а тим більше якщо це філософ, тобто той, хто любить мудрість, да, той, хто намагається над рівнем звичайним для людей піднятися на якийсь рівень універсальний, пізнавати світ, яким він в дійсності є, знати Божественну мудрість, а це і є головне для філософа, то відповідно він, який він? Мудрий, да, він стриманий, він мужній і він справедливий. І ці чотири чесноти, вони повинні бути відповідно у громадянина для того, щоб він був достойним членом поліса, вони повинні бути у філософа для того, щоб він був достойним членом філософської школи, філософської койнонії, да, філософського спілкування. Бо якщо цих чеснот в тебе немає, то відповідно скільки не очищуєш розум, ти відповідно філософом не станеш. Дуже часто всі згадують, що в Платонівській академії було написано над входом: «єметри де не войдёт». Да, і всі так думають: ну, ті, хто значить науки не знають, ті не можуть і перейти до відповідно філософського роздумування, філософської рефлексії, філософських міркувань. Але дуже важливо, що відповідно громадянином філософського співтовариства ти міг стати не тільки коли в тебе є підготовка, і ти знаєш, що цей круг наук називався «круг наук», тобто що геометрія, музика, е-е, математика, філологія, тобто те, що ми б назвали як це… плодами загальнолюдської культури, ти повинен був засвоїти. І далі ти можеш бути членом філософського співтовариства, ставати учнем філософів. Але відповідно для того, щоб стати учнем філософів, ти повинен стати на цей шлях, здобувати мудрість, стриманість, мужність і справедливість. От іншого шляху немає. І ось християнство, коли воно приходить, воно говорить відповідно дуже просту річ, що ми — справжня філософія, і оце все класно, да, це повинно бути все, конечно. І ну дуже важливо, що треба бути скромним при цьому, тому що єсли ти приходиш і говорите: «Ви знаєте, я мудрий, стриманий, мужній і справедливий», ну нічого, зараз якісь іскушення підуть, і побачимо, що зовсім це з тобою не стається. Це важливо, якби… якби такий… такий наліт скромності е-е, був важливим, тому що не всі античні філософи були скромними, да. От якось Плотіна спитали: «Чому ти не ходиш ні на які релігійні обряди? От нікуди». Він говорить: «Ну, для богів це була б честь зі мною поспілкуватися». Да, були різні люди. Ну і це, конечно, перефраз відомої фрази Геракліта. Він був, як відомо, з царського роду, але добровільно жив абсолютно бідно, от займався творчістю. Ну так, як хіпі знаєте, живуть. І от він жив там, до нього прийшли, значить, і дивляться: «Боже кошмар, що це таке? Якась лачуга, він там живе», там, значить, і в цій хаті відкритий вогонь. Ну вот, і а він говорить: «Заходьте, тут теж є боги». От це дуже цікаво, якби, то, тому що це так… таке цікаве уявлення про те… знаєте… і ще один народ був лише один — це українців, у яких якщо заходиш і в хаті є піч, значить тут обов'язково мала церква, да. От але про це ми не будемо говорити, відповідно про те, які ми, значить, трохи таки нація з самомнением, да. Відповідно про це може якось іншим разом. Що вносить християнство? Дуже жливе, крім цього аспекту, що коли ти хочеш мати мужність, триманість, справедливість, то треба бути трохи скромнішим. Воно вносить надзвичайно цікаву річ, яка дуже важлива і яка відкриває нову перспективу, і показує, що ще є важливий такий момент, який можна надбудовувати над цим. Ще раз підкреслюю: надбудовувати, тому що якщо ви просто якби мислити собі так: «А що можна замінити цим, якби?», то це не так. Можна надбудувати відповідно і побудувати ще один класний трикутничок. Це відповідно у нас буде е-е, віра, надія і любов. І отут тут відповідно дуже важливо, що не пропонується якоїсь четвертої чесноти, аналогічної справедливості, а говориться, що замість справедливості нам теж необхідна любов як загальна гармонія. Це важливо, що одна з чеснот, одна з трьох чеснот, вона ж є таким… тією пропозицією, скажімо, загальногармонійного стану, який повинен бути для людини вже вищою. І тут говориться відповідно надзвичайно важливо та річ, що це чесноти надприродні. Тобто це чесноти природні, да, це чесноти природньої людини, це чесноти надприродні, або інакше кажучи, благодатні — ті, що існують по благодаті, подарунку Бога, да, що вони додаються, якщо ви стаєте християнами, вони додаються, вони надприродні, вони благодатні, ще вони як це… що це? Риси святості! Риси святості. Тобто що це? Характер людини. Характер — це що таке? Це процарапаний портрет. Характер — це те, що процарапано, от буквально «характер» — це що процарапані риси, знаєте, як ікону починали малювати, да? Лівка залили, потім процарапали, що там буде, да? І ще не розкрашували, але вже якийсь е-е, скіз є, да? І характер — це оцей прихований портрет, який в нас є, да? Це природній характер. А це надприродній характер, да? Це риси святості, риси святості. І відповідно це надзвичайно жливо. Тобто це те, скажімо, це життя — природнє життя довершене, а це життя вже, скажімо, в спілкуванні з Богом, це життя, яке є благодатним, це життя, яке відповідно піднялося надзвичайним для людини рівнем, де людина вийшла за оце природній свій стан, де вона відповідно живе якимось вищим життям. Та це все життя, тому що це чотири чесноти життя — це ясно, це прекрасно. А це чотири чесноти надприроднього життя. І відповідно виявляється, дивіться, для них мудрість це була повнота життя для античної людини: мудрість — це повнота життя. А тут відповідно нова повнота життя, да? Оце тут те, що важливо дуже. Христос говорить: «Я не прийшов замінити життя ваше, да, я прийшов принести повноту життя». Це в Євангелії від Іоанна дуже важливий момент, який не всі розуміють. Всі починають говорити: от знаєте, там треба жити надприродним, значить треба подолати себе, треба якось мужньо над собою вивищитись. Це не обов'язково. Єй такі християнські інтерпретації, особливо в християнському екзистенціалізмі. І в нас був окремий курс про християнський екзистенціалізм, він вже здається є в Ютубі, можна послухати. Але відповідно це не обов'язково для відповідно апостола Павла, для апостола Іоанна, для святих отців, які після них творили, відповідно оце була повнота життя. І відповідно ти живеш в благодаті, ти живеш в якійсь дарованій повноті життя. Це надзвичайно важливо, якби, тобто твоє природнє життя ніяк не відмінялося. Звичайно, дуже добре, що воно повинно стати філософським, таким довершеним, все, але це нова довершеність, так. І це така прекрасна ідея. І ці надприродні чесноти, три надприродні чесноти: віра, надія і любов. Їх назвали теологічними чеснотами. Чому? Тому що ось хто тут є взірцем людини, взірцем довершеної людини? Філософ, да? А тут взірцем довершеної людини хто є? Теолог. Ну знову-таки, теолог в якому сенсі? В дуже схожому сенсі з філософами. Що дивіться, які риси теолога надзвичайно цікаві, да? Що теолог — це не той, хто займається теоретичною теологією, це взагалі нікому не було цікаво, да. Е-е, і всі так відразу давайте згадувати, що у нас наприклад там святі отці говорили в давнину, що богослов — це той, хто молиться, да. Теолог — це той, хто мо… всі такі: «Да, богослов — це той, хто молиться». Це значить практика, не теоретик, е-е, це такий людина, яка має досвід якийсь. А філософи — це просто там вони розмірковують… це неправда, тут же філософ теж практик, він теж споглядає Бога, взагалі-то, да. І це надзвичайно цікаво. Тобто мова йшла не про це. А само собою зрозумілим було надзвичайно цікаве таке річ, що філософ — це практик. Філософ — це той, хто теж намагається споглядати Бога і бачить його якось, да, як… як основу всієї природи, бачить як всезагальний закон, бачить як всезагальну присутність, яка є тут. А ми як богослови бачимо Бога ще як особистість. Тобто Бог явився не тільки пророкам колись в давньому Ізраїлі, да? А Бог явився ось і філософам, показав щось дуже-дуже заднє своє, да? А тут відповідно Бог являється теологам тепер, і і теолог е-е, це відповідно той, хто є другом Бога, той, хто є знає Бога, той, хто споглядає Бога і той, хто живе з Богом оцією повнотою життя, ну буквально. Звичайно, що теолог, він завжди повинен бути містиком, і навіть більше ніж містиком, і ми це бачимо. І от дуже важливо, що кожен християнин е-е, він покликаний до того, щоб бути таким теологом — практичним, таким теологом, таким містичним теологом, таким, що має віру, надію і любов. І тут ми повинні відкрити запакований… це поки що ящик, що чим є віра, чим є надія і чим є любов. І бачите, тут дуже важливо зрозуміти е-е, такі перші елементарні речі. По-перше, коли говориться, що у вас повинна бути чеснота віри, це не означає, що ви повинні вірити в щось. От це найголовніша спокуса, спокуса, яка прийшла в новий час, ну в пізнє середньовіччя, десь починаючи з XIV століття з'явилися такі богослови, які почали говорити, що нам необхідна віра як віра в якісь гіпотетичні знання або в якісь доктринальні тези, які ми не можемо повністю доказати розумом. Як необхідні — ніхто так ніколи не думав, починаючи зі Старого Завіту і відповідно в Новому Завіті, і відповідно все середньовіччя. Віра як чеснота християнина — це його довіра до Бога. Це найважливіше. Тобто коли ми говоримо: «Віриш ти?» То не віриш в Бога, тому що для християнина ясно і очевидно, що він є, а довіряєш ти Богові як особистості чи не довіряєш? Ти живеш в відносинах довіри чи ні? А по-друге, це довіра до інших людей. Во-е, не довіра, яка є, скажімо, в відносинах між рідними людьми. Це найважливіша річ, да, що якби… довіра до Бога, яка є у християн, довіра до Бога, про яку думали давні євреї, коли говорили про віру, це скажімо та довіра, яка є ось у відносинах, там, наприклад, між чоловіком і жінкою. І це найважливіше, найсміливіша метафора, яка постійно підкреслює оце, що коли ми говоримо про те, що між людиною і Богом є якісь акти довіри, є якісь акти надії, є якісь акти любові, да, то це схоже на відносини між чоловіком і жінкою. І це стосується не лише відомої всім «Пісні пісней», да, де ось так… ось е-е, любовна лірика, ви знаєте, була включена в канон, тому що євреї вважали, що тут виражається як душа шукає Бога. Але знаєте, це сповнене все писання цього, що відповідно відносини між Богом і людиною — це така вірність, яка буває між чоловіком і жінкою. І в чому е-е, бере і звинувачує Бог Ізраїль весь час: «Ви невірні, ви там спокушаєтеся з ідолами якимись, ви блудодійствуєте». Оце надзвичайно цікава річ. Тобто ніхто не вимагав того, щоби, скажімо, ви там були високодуховно розвинуті, що просто щоб вірними були. Але ну якби… важко це. І те саме ми бачимо з вимогою любові, да, що це теж вимога якоїсь любові такої, яка буває між рідними. Це вираз персоналізму такого. І надія теж — це вираз такого персоналізму, який є в Старому Завіті і в Новому Завіті, оскільки Бог предстає як особистість, то відповідно тут дуже важливо, що довершена людина, яка повинна характеризуватися вірою, надією, любов'ю, да, вона відповідно ма повинна їх мати як якісь персональні відносини, персональні відносини до Бога і персональні відносини до інших. І тут надзвичайно важливе є цікаве розрізнення: в Старому Завіті ми бачимо, що віра, надія і любов — це властивості, які властиві волі перш за все Бога і волі людини. Тому що перше ми бачимо цікавий феномен: добровільний союз між Богом і людиною, заключається завіт, да, заключається завіт Богом і людьми. І відповідно говориться про те, що Авраам — людина віри, да, батько віри, він став першим віруючим в історії. Він повірив Богові, він що? Не знав Бога. Бог йому явився в місті Ур вночі, там описано. По-перше, він його бачив, да? Я можу уявити це: євреї, тема, що Бог він видимий, як таке світло. Ну ми зараз в православії там всі називаємо це Фаворським світлом, а відповідно євреї це називали «слава Божа», да. І вони переживали, що на Пасху в храм сходить це «слава Божа», її буквально бачили, да. І вони говорили: «Ось у нас є чудеса». Це важливо, ну взагалі. Ізраїль, він вірний Богові, якого вони знають. Бог весь час чудеса творить, от виводить нас з полону, робить знову народом. І колись він так само повністю ясно і очевидно явився в Авраму. І не було ситуації, що Авраам щось не знав і треба було в щось повірити. Ні, йому була ситуація особистої довіри: ти довіряєш Богові, який говорить: «Кинь все це, що тут в тебе є, іди в іншу землю, засновувати треба буде народ, і ще й в старості рожать». Представляєте? Господи! Тут люди бояться в 45 народити і пізніше трошки, а відповідно там вже у них була ситуація поважче, от. Але ладно, вони не боялися, вони навпаки надіялися. От і це дуже цікаво, якби, відповідно е-е, віра як вірність тут проявляється як особиста вірність, і якби навіть якщо немає раціональних підстав, я все одно вірю. І я іду, я щось роблю. І знову-таки, бачите, надія виступає в першу чергу властивістю Бога і відповідно його надійністю, да. По-перше, Бог вірний своїм обіцянкам, да. І віра не характеризує людину, вона в першу чергу характеризує Бога. Це цікавий парадокс, який повертає до нас Антонія Сурожського, да, коли до нього приходили і говорили: «Владика, ви знаєте, я не вірю в Бога», він говорив: «Неважливо, зато Бог вірить в тебе». От Бог не просто вірить, він довіряє. Він якби дав свободу. Це дуже важливо! Оце те, що вселяє е-е, паніку в російський режим: «Як це так? Бог дарував свободу людям, вони самі можуть вибирати, що є добро і зло, не лише яким повинно бути керівництво країни, але взагалі, що є добром і злом». З цим треба закінчувати, і вони як ти… легенду про великого інквізитора просто реалізують, да. Ви подивіться, в 2008 році Російська православна церква, вона приймає документ, згідно з яким свобода повинна бути не у всіх, вона повинна бути у особливих обраних людей. Опа! А всі інші хай слідують тому, що обрані обрали. І це надзвичайно цікаво, тому що це повністю суперечить всім основам, які є, ми бачимо в Біблії. Чому? Тому що найголовніше в Біблії — це те, що Бог говорить: «Є шлях життя, є шлях смерті, вибери!» Щоб вибрати, треба, щоб свобода була. І отут Бог вільній людині довіряє, да, і довіряє, що да, вибереш. От тим більше я багато що обіцяв, і я надійний, я колись до виконаю обіцянки. І це стара проблема, оскільки ж… ну якби… хотілось щоб пошвидше і всі обіцянки були виконані, і все було класно. Звичайно, зараз навпаки, навпаки. От Бог обіцяв пошвидше прийти, закінчити цей світ, а якби… ну дуже рідко я зустрічав в своєму житті таких щирих людей, які говорять: «Ну найголовніше, ми надіємося, що Бог пошвидше прийде», да. От в Україні є такий богослов е-е, Сергій Санніков. У нього є класні книги, дуже багато класних книг. Це протестантський богослов, баптист. Ну я дуже люблю всіх протестантів українських… ну не всіх… ну майже всіх, і католиків… хка… католиків. І я дуже люблю Сергія Вікторовича, це прямо така фігура для мене, ну як якийсь… або батько, або дитина. Так ми вже пізно, скажімо, зустрілися, тому що Сергій Вікторович, будучи зрілим богословом, прийшов до Юрія Павлича захищатися. Він колись не хотів бути ні кандидатом наук, ні док… доктором. Ну потім, значить, ми визнали його кандидатом одним з перших, а потім він прийшов захищати докторську по феномену водного хрещення, і там було дуже багато все про віру, все. І це ось практично єдина людина, яка для мене є такою людиною віри, надії і любові. І він такий… це нещодавно… тиждень тому була розмова, ми говорили про різне. Він говорить: «Ну але найголовніше, Юрій Павлович, я надіюся, що скоро Господь прийде». Я такий: «Хм… нічого собі!» Да, Бог завжди виконує
На іконах буває такий хрещатий німб, і в цьому е-е, Христі вписано «Я сущий», і це надзвичайно цікаво. Якби, тобто е… Ну, дійсно, Христос один раз в Євангелії від Іоана говорить навіть про себе таку фразу: «Я є той, хто є». Відповідно, перед арештом, до речі… Ну ладно. Значить, і тут, тут цікава, надзвичайна річ, що Бог в Старому Завіті називає себе: «Я є той, хто є». І якби традиція бачила в цьому, що Бог сказав: «Я є буття». Да, «Я є той, хто є», і відповідно, все існує в мені. Ну, це класична, така метафізична інтерпретація. Зараз, звичайно, дуже поширеною є інша богословська інтерпретація ситуації, що Бог відмовився назвати своє ім’я в Старому Завіті, і коли його спитали, то він не сказав: «Я сущий», як всі подумали. Да, він просто сказав: «Я є той, хто є», і не задавай дурних питань. Да, во… навіть якщо ти Мойсей, і навіть якщо претендуєш на те, що хочеш мене якось побачити там, хоча б задня… І тут важливо, що в Новому Завіті один раз повторюється ситуація, коли богослови, відповідно, стверджують про Бога, що Бог є любов, причому без артикля, тобто буквально говориться, що да, Він є любов. І це Апостол Іоанн в першому посланні Апостола Іоанна, відповідно, є це твердження, що Бог є любов. І дійсно, тут виникає оця проблема: як Бог може бути любов’ю по самій своїй сутності? І тут ми бачимо теж дуже простий, такий… Я б сказав би, трикутник. Да, тепер ми перетаємо. Згідно з християнством, нагадує, що Бог є, відповідно, Отець, Син і Святий Дух. Ви, вибачте, я мав би намалювати тут або дати, як це говорять, презентацію. Ну, презентації ми не даємо. Да, відповідно, і щоби тут була ікона Андрія Рубльова, і ВС це побачили. Ну, ми не хочемо цього робити. Відповідно, є Отець, Син і Святий Дух. І тут найважливіша річ, яка характеризує, що це Трійця. Бачите, цікаво. Там три чесноти, от тут, відповідно, є три особистості в Богові. Да. І от найважливіша річ, яка надзвичайно цікавила завжди і всюди: як це так? Це виходить, що три особистості, але Він один Бог. І виходить, що раз Він один Бог, значить, у них є одна спільна сутність якась. Ну, от як ми, наприклад, три людини якісь. Да, але що для нас спільне? Те, що ми всі розумні, вільні істоти з такими-то тілами, да, людськими тілами. І здається: «О, класно!» У Бога щось подібне. А от фокус весь полягає в тому, що це не зовсім подібне, тому що ця сутність, вона існує тільки у відносинах, спілкуванні між цими трьома особистостями і є самими цими відно-синами, спілкуванням. Це головна таємниця християнства, які не всі враховують. Тобто, сутність Бога не існує як якась така реальність, яку б можна було абстрагувати від цих відносин. От ми – три людини, але ж ми можемо там розійтися в різні сторони і так далі. От, а тут, відповідно, така ідея дуже, надзвичайно важлива, що вони ж нікуди не можуть… Вони тільки існують в цьому спілкуванні. Якби вони всі спільно діють і так далі. І в чому полягала ідея така, що, наприклад, ось ми починаємо, наприклад, Бог Отець щось хоче створити. Да, у нього бажання. Да, Син що робить? Творить. А Святий Дух що? Освячує це творіння, співтворить. І потім все, що створили, воно до Отця приноситься. Це дуже цікаво. Бог Отець хоче спасти світ, Син спасає, Святий Дух доносить до нас плоди цього спасіння. Немає ситуації, коли б Отець діяв самостійно без Сина, Святого Духа, Син діяв самостійно, Святий Дух тим більше діяв самостійно. Вони всі діють тільки разом, і це вказує на глибоку онтологічну єдність, що да, це три особистості, але які жодним чином не існують е-е, які якось відірвано одне від одного. Да, вони мають оцей круг довершеної любові, довершеного спілкування, і це проявляється в ко… що вони не робили. Да, і відповідно… Це дуже класно. Ну, наприклад, там, не знаю, Сина називають Логосом, але надзвичайно цікаво, що думати то починає Отець, власне, думає Син, да, а надає довершеності цим думкам Святий Дух. Це постійна ідея, яка скрізь і всюди, в усьому християнському богослов’ї. Особливо класно мені було, коли я займався Максимом Сповідником. Я зрозумів: Боже, це таке колосальне… настільки як класно! Все, ну, наверное, треба подивитися, наверно, Августин якусь альтернативну метафізичну теорію зробив. Я дивлюся Августина – тоже саме, тоже оце спілкування трьох, і єй сутності окремої не існує. І оце надзвичайно важливо, тому що у нас спілкування між трьома людьми – воно додаткове. А у них воно є цією спільною сутністю. І ясно, що це, це спілкування, воно є спілкуванням любові. І оце відповідь на, відповідно, всі ці питання, що Бог по сутності є Койнонія, спілкування трьох. Да. І це спілкування є любов’ю. Да, Койнонія – це буквально по-грецьки «спілкування». Да. От, і відповідно, таке глибоке кування ось такої спільноти якоїсь, і відповідно, воно є любов’ю. І це найяскравіше така характеристика. Що? Чому ми можемо сказати, відповідно, що раніше Бог це мислилось як буття, а тепер, відповідно, це буття себе явило як любов, тому що дійсно це вся суть Нового Завіту. І отут же дуже важливо той аспект побачити, який, відповідно, нами тепер повинен бути осмисленим. Надзвичайно важливо, тому що бачите, коли ви просто довіряєте Богові, який існує і дає якісь обіцянки – це одна ситуація. А коли ви, відповідно, вірні любові – це трошки інша ситуація. Коли ви надієтеся на абсолютну любов – це трошки інша ситуація. Да. Коли ви любите не просто буття, а ви любите любов, да, яка, відповідно, створила і небеса, і все, що є, і так далі – це абсолютно інша ситуація. Тобто, тут виникає надзвичайно цікава річ, що всі три чесноти: Віра, Надія, Любов – вони стають чеснотами спілкування, спілкування з любов’ю. І якби це де, відповідно, де скажімо, вся ця персоналістична онтологія Старого Завіту, що треба довіряти, треба надіятися, треба любити, оскільки Бог як особистість обов’язково виправдає всі наші надії, всю нашу довіру, всю нашу любов… Тут вона повертається ще більшим персоналізмом. Да, що треба бути, скажімо, таким от е-е [музика] з вірою в Бога, довіряти йому, треба надіятися, треба любити, бо Він є любов’ю. І відповідно, це розгортається в ідею, яка у святих отців, да, у святих отців набуває такого значення: що дивіться, людина може діяти як раб Божий. Ти береш і ти вірний Богові, бо, скажімо, Він щось обіцяв. От, і ти якби… Ну, дійсно, як раб, ти береш і говориш: «Добре, Господи, я вірю, наверно, все закончится хорошо. Все ладно». Далі можна діяти як найманець, наймит. Да, наймит. Да, я надіюся, що ти виконаєш свої обіцянки, Царство Боже буде в мене в кармані, ну, вірніше, я буду в Царстві Божому, тому я повністю на тебе надіюся, і я все дію, як ти заповідав, виконую всі твої заповіді, надіюся, що попаду. А можна діяти як син Божий. Оце найкраща річ, що кожен є син Божий або дочка. Да. І відповідно, е-е, лише любов’ю, лише любов’ю е-е, регулюється та ідея, що треба виконувати заповіді Божі та або його поради краще, бо це ж поради. Да. І відповідно, е-е, я йду по шляху життя, по шляху довершеності, я йду по шляху чеснот. Чому? Тому що я хочу бути з любов’ю, якою є Бог. Да, я хочу бути людиною любові, і мені все одно буде, мені за це якась нагорода чи не буде. Оці люди – раб Божий, наймит – вони, відповідно, що мають віру і мають надію, що нагорода ж то буде. Да, правильно. Тут ми виходимо, е-е, кидаємо цю парадигму, що є якісь відносини між вищим і нижчим. Да, а тут вже є відносини певної рівності в родині. Да, що ми включаємося в ці відносини. Да, є ось ці відносини Койнонії, любові, і ми включаємося сюди, що ми син або дочка в ці відносини. Да, і ми, відповідно, просто хочемо перебувати ось разом з цією любов’ю. І відповідно, дійсно, якби ми беремо, читаємо Новий Завіт, і ми бачимо ось цей образ Любові. Навіщо Новий Завіт написаний, да, записаний? Щоб люди в різних поколіннях читали, і перед ними представав цей образ Ісуса Христа як образ довершеної Любові, показувався цей внутрішній характер Бога як характер любові, і ми брали і говорили: «Дійсно, Боже, яка любов! Я хочу бути з цією любов’ю». І це найважливіший задум, який від, відповідно, і рухає Богом, да, в історії: взяти кожного, привести до такої думки, щоб він не думав… Так, і слава Богу. Зараз, до речі, ми бачимо, що люди перше не бояться пекла якось. Це для них абстракція, багато хто не вірить в його існування. Люди не говорять: «От ви знаєте, там оце Лютера мучила проблема: як так зробити, щоб я не загинула, моя душа?» Зараз нікого це не мучить, проблема бачите. Але оця любов, яка є в Євангелії, яку являє Ісус, вона багатьох полонить. Люди читають Євангеліє, дивляться на цю любов і, відповідно, не можуть не піддатися цьому впливові. Да, як говорить Антоній Сурозький, що, відповідно, він в 14 років, будучи таким атеїстично налаштованим молодим чоловіком, який думав, мав стати лікарем чи може офіцером… Ну, їх же виховували як білогвардійців. І тут, значить, один священник прийшов і розказав е-е про християнство. Йому здалося, що християнство настільки погане, що це не можна і все. А йому ж говорять в цьому кадетському корпусі, що треба буде піти сповідатися, причаститися… Всь батюшку цього надо слухать. І до речі, той батюшка, хто дуже погано розповів про християнство, не сподобалось Антонію Сурозькому. Він в мемуарах не написав, хто це був, але ми знаємо – це був отець Сергій Булгаков. Не вдалось йому достукатися в аудиторії, і відповідно, він думає: «Вже все, у батьків є Євангеліє, прийду додому, почитаю. Вот, і розправлюсь вже раз і назавжди з цими всіма рокобєсними штучками». А що йому не сподобалося? Йому не сподобалося, що дуже слощавим вийшов такий образ Христа. Ну, комусь, ви знаєте, юним людям це не подобається, іншим те і так далі, тому що треба йти за справжнім образом Христа до Євангелія, да, відкривати, читати, пізнавати. Це надзвичайно важливо. Це читання наодинці, і він приходить, читає дома. Да, і він відчуває, що ось ця абсолютна любов, яка отут зображена, вона стоїть поруч з ним, коли він читає. Він: «О, Боже! Він є!» Вот, і так почалася в 14 років його шлях християнина і шлях людини, який багатьох кого навернув. І бачите, для нього було найголовніше, що він відразу, завжди і всюди може стартувати з цієї, з цього становища. Не треба взагалі думати про те, що ти можеш якимось бути рабом, наймитом. Це на сьогодні не актуально. Це лякали людей, коли вони були не дуже самостійними. І бачите, основна проблема сучасної культури багато в чому полягає, що нас знову хочуть зробити не дуже самостійними. Да. І бачите… Ну, не знаю, там багато хто зараз поїхав по різних європейських країнах і могли пересвідчитися, наскільки насправді погана освіта в середній школі в різних країнах, і наскільки намагаються, щоб не дай Бог діти чомусь навчилися. Да. Е-е, у мене деяких дітей намагалися запхати там в восьмий чи в дев’ятий клас е-е в Німеччині. Вот, єдине, ми показали документ, що дитина взагалі-то в свої стільки-то років… Скільки ви думаєте, що вона повинна там ходити? Вона вже поступила в американський університет, тоді вони відстали. А деякі його однокласники до них не відстали, і це… Ну, таке, якби, зря витрачено час. Дуже важливо, що дійсно, якби є ці три стани: є стан дитини, є стан підлітка… В стані дитини ми дуже незахищені, і відповідно, мрія не тільки ж росіян, мрія дуже багатьох і на Заході – повернути людей в стан дитини, щоб можна було легко маніпулювати. Вот оце наша ситуація, що ми всі підлітки, і у нас феодальні розбірки: у кого найбільша криша, у кого сеньйори покраще час… Ми всім докажем час, ми в банду боронів зберемося, щось зробимо. Це дуже феодальна ситуація, і якби ми до стану дорослості, довершеності ми якби дуже не дотягуємо як суспільство. Але разом з тим, кожна окрема особистість – що в нас дуже класна, вона дуже сильно в стані дорослості. І отут дуже важливо, що для християнства е-е, як оце стан життя в любові… Стан життя в любові – це не якийсь слащавий ідеал, а це стан дуже відповідальний. Да, це стан Сина Божого, який є дорослою людиною, справжнь… Да, і відповідно, я слухаюся заповідей Божих, навіть якщо би мені за це грозило пекло. Оце святотатська мисль надзвичайна, що тобі все одно, що буде там з душею на тому світі, а я буду творити, якби на моєму місці робив би Христос. Та, і оце дуже важлива така річ. Дуже інтимна річ, яка характеризує це доросле християнство: чому відразу всіх полонить любов, і чому треба… Якщо християнство десь проповідується хоч трошки або знайомити з християнством, всі повинні робити цей акцент на любові, тому що якщо ми хочемо, щоб, відповідно, хтось слухав хоч колись про те, яку спадщину несе християнство, то треба говорити про любов, оскільки це пропонувалося для оцього стану дорослої людини, повноцінної людини, яка, відповідно, сином Божим або дочкою Божою, або інакше… Ще дуже важливо, що Христос говорить: «Ви мені друзі, друзі Божі». Да. І відповідно, хто розумний батюшка зараз е-е… А це дуже часто буває, наприклад, приходять люди і говорять, в тому числі до нас в храм, і говорять: «От, ми, звичайно, хотіли похреститися, так, мені все сподобалося, але мені не подобається е-е вираз раба Божого». Ну нічого, хорошо. Зараз давайте будем хреститися, все. І значить, жіночка стає, все… І тут, значить, відповідно, е-е… Вона в шоці, що коли її називають е-е не рабою Божою, да, а другом Божим… Хреститься такий… «Тоту друг Божий!» Бач, це справжнє, якби, переосмислення. Чому? Тому що ми не робимо чогось, що підривало би традицію, ми робимо те, що, скажімо, люди подорослішали, подорослішали, і відповідно, в них є таке бажання, щоб дійсно з ними говорили як з дорослими людьми, і відповідно, називали вже друзями. І треба ясно, чітко це розкрити, тому що знову-таки у них можуть бути інші бажання, тому що знову-таки інші люди стали дуже сильно дітьми, і вони починають ходити і говорити: «Знаєте, ми хотіли би і то, і це… Ви знаєте, щоб у вас Бог якийсь занадто мужній, Отець, Син… Давайте десь возьмем дочку, вот чи ще щось…» Ну, якби, всякі ідеї є. Вони просто мало знають Біблію, і відповідно, там, де Бог говорить про себе як про Матір, да, постійно говорять, що: «Я хотів би, щоб всі ось до мене, ці діти прилинули, щоб вони були в моєму лоні і так далі…» Ну, бачите, якби… Да. Ну, скажімо, тут ми переламати традицію не можемо і не хочемо, тому що це забаганка вже трошки дитяча. А є дійсно класні дорослі забаганки: «Давайте називати нас синами, давайте називати нас друзями», і це класно і прекрасно, і це виражає саму цю суть любові, що любов підвищує людину, сама вона є тією силою, що підвищує… Тільки в античній філософії, в усіх традиціях до християнства любов підвищує автоматично. Античний Ерос, що він робить? Він підвищує автоматично, це та екстатична сила, яка є в людині, яка… Раз людина прагне до чогось більш довершеного, а відповідно, тут немає цієї автоматики. А ця любов, вона підвищує тебе своєю привабливістю, тим привабливим образом любові, який зображений в Євангелії. Це надзвичайно важливо розрізнення… Ну, про це пізніше поговоримо. От, відповідно… Я так бачу, що ми вже… Да, чи скільки? Коли ми повинні були закінчувати? 16:50, 15? Да, хорошо. Які є питання? Я оце останнє не дуже зрозуміло, що любов… Це пізніше поговоримо. Які є питання до того, що зрозуміли? О, давай, професоровичу, прощо сказати? Ви завершили про те, що є Син, називаю Син Божий, друг Божий, а не раб Божий. Мені також не подобається, коли вони називають ра-раб Божий. Я би хотіла, щоб називали дитятко Боже. Прекрасно, вимагайте. А чи не буде це більше власне констатація безумовної любові як матері до дитини? Да, і ми не називаємо своїх дітей рабами, да, а в Середньовіччі називали. Да, тому що дійсно… Ну, от кожна дитина була рабом своїх батьків. Це традиційне суспільство, там таке було. Хоч іди сапать город і так далі. Зараз цього немає. Тобто, чи, чи можливо тенденція власне зміни цієї парадигми, відмовитися взагалі від… Да, наші діти взагалі будуть жити і не будуть знати, що навіть в старих, всіх цих богослужбових книгах було написано: «Раб Божий» або «Раба Божа». Ви побачите… Ви вважаєте це правильно? Да, що правильне – це невідворотне розкриття християнства в історії, і якби… Ну, таке буває, це класно. Во… І бачимо, що, скажімо, там в грецьких службових книгах в Америці, які прикладені на англійську мову, там, наприклад, от грецькі вже священники використовують все це… Це нічого не зробиш. Це кого ми можемо там рабами назвати? Що за натяки на рабовласницький лад? Все останнє навпаки. Ми повинні боротися з усім таким. Це цікаво, дуже цікаво. Тобто, це невідворотне. Що це? Люди від цього перестали бути православними? Нет, конечно, вони більш православні, ніж ми, якби, і це дуже класно. Да, во… А натяк знову-таки був то, що… Ну, ви знаєте, що е-е Святий Дух, да, в єврейській мові, да, Він же жіночого роду. Тому… Ну, це так, для Бога все одно. М-м… Давайте, Він, Він же вище над розрізненням чоловічого і жіночого, тому якби… Використовував Бог в Біблії, використовував вільно будь-які метафори. А ми вже так трошки, трошки традиція нас спонукає до цього… Ну ясно, тільки єдине, що ясно, що Христос був в чоловічій статі. Але знову-таки… Ну, як Він був вище цього розділення? Він же не одружувався… Ну таке… Прошу. В мене таке дещо наївне запитання: то про абсолютну любов… Ну, це ж переживання, це як Откровення, нераціональні сфери… Як можуть люди, які самі безпосередньо не проживали це Откровення, свідчити про цю любов просто з тексту, ну, знаючи досконалий текст і знаючи це в теорії там і… і більше того, сповідувати ще інших людей про це… Ну, тоб… Як це взагалі можливо? Чому? Ну, чому можливо? Ми говоримо про те, що ситуація полягає в тому, що християнство є практикою, і ми жодним чином не говоримо про те е-е, що будь-яка річ, яка є в історії людства, в історії культури, вона повинна представати перед нами як якась теорія, і ми повинні розуміти її як теорію. Якщо ми так робимо, ми дуже сильно помиляємося. Якщо ми беремо античну філософію. Да, просто читайте книжку «Що таке антична філософія» П’єра Адо, вона видана українською мовою. Антична філософія – це практика, це величезна практика, від якої залишилася певна кількість текстів. Коли ми говоримо про християн, вони розуміли, що антична філософія – це практика. Їхня християнська традиція або вона тоді тільки ставала традицією, да, це практика. І відповідно, співвідношення між е-е, значить, цими античною філософією і християнством – це співвідношення двох практик. Вперше лише в XIV столітті в Візантії і в Західній схоластиці з’являється ідея, що філософія – це якась загальнолюдська теорія, і вище неї може бути християнство. І в X столітті… пропонують, що християнство буде вище за античну філософську теорію як справжня класна теорія, більш правильна. Да, е-е… Це Вільям Оккам, там інші. Вот. А відповідно, е-е… Григорій Палама на Сході. Він говорить: «Християнство, воно буде вище за цю теоретичну античну філософію як практика, містична практика і все». До XIV століття нікому в голову не могло прийти, що філософія – це суха теорія, яку християнство може подолати або як практика, або як більш краща теорія. Нікому. Всім було очевидно, що це практика, і що, відповідно… Ясно було абсолютно всім, завжди і всюди, що якщо ти духовно не народився, то ти не можеш проповідувати. І це найголовніша річ, яка… Що якщо ти духовно не народився, то, відповідно, тобі нічого сказати е-е… Ну, якби, це самоочевидна річ. Вот. І відповідно, дуже класно е-е, що з кінця X століття і все XX століття… XX століття ми бачимо, що всі три течії християнства, да, в особі своїх найвидатніших там духовних вчителів, богословів, всі поверталися до цього розуміння, що християнство – це певна пра… Спочатку в кінці XIX, на початку XX століття виникає ідея, що християнство, воно живе, воно дієве і так далі, настільки, наскільки воно є живою традицією, що несе з собою особливий досвід. І оцей досвід треба розкрити, треба показати. Отець Георгій, отець Павло Флоренський пише «Столп і утвердження істини», да, що Церква – це, це жива традиція. Ви повинні в неї ввійти, і вам дасться особливий досвід. Всі про це пишуть. А про це нова теологія католицька… Все це стало основою ідей Другого Ватиканського собору, все… Це вплинуло на на євангельське, п’ятидесятницьке відродження в протестантизмі, все… На безліч течій, які там є. Але не ж, вони поступово приходять до дуже простої думки, яка взагалі основна була завжди і всюди: що християнство – це не стільки особливий духовний досвід, да, а що християнство – це спосіб життя. Християнство – це повний життєвий етос. Християнство – це просто певне життя, да, повнота життя. І оскільки вона – повнота життя, то тоді цей особливий досвід… І ясно, що не просто не може про це свідчити людина яка з теоріями певними. Да. Угу. Ясно, що навіть людина, яка має просто досвід якийсь, не може свідчити, вона повинна нести повноту, і тоді вона може щось свідчити. І чим мені подобався завжди, наприклад, Ігор Анатолійович… Да, що, що це була за людина? Це треба ввійти в традиції, відчути цю повноту традиції, не просто щось пізнати духовно, досвідно в кожній традиції, а оце повнота традиції, і потім передати людям. І він розказував так, що всі думали: «Боже, мусульманин перед нами, ні православний, ні католик, ні індуїст, буддист…» Це дуже важливо, якби, що відповідно, дійсно ми знаходимося в такому стані дорослості, що відповідно, дійсно, дійсно духовно відповідальна людина, вона може, скажімо, ось так, ось зрозуміти ці традиції через сприйняття цієї повноти життя, що несуть в собі традиції, яко всіх явити. І це навіть більше ніж [музика]. 10