📱

Get Our Mobile App

Take your business learning on the go!

Download on the App StoreGet it on Google Play

Психологія дітей 80-х. Особливості 36/46-річних українців. Між батьками та дітьми

Юля Кос - Допомога собі45:51

Transcription

Цей випуск присвячений дітям 80-х, українським дітям 80-х. Ми подивимося, як це покоління розвивалося, через які випробування вони проходили і які психічні негаразди у них відбувалися. І власне, що можна з цим зробити тут і зараз.

Я спробую узагальнити якісь мої конкретні бачення, терапевтичні гіпотези. Я вас запрошую до дуже складного дослідження. Коли ми з вами досліджуємо психіку людей, нашу з вами психологію через історичний, політичний, культурний контекст, це складне завдання. Це завдання виміру наших колег філософів. Але воно нам вкрай необхідне, тому що нам потрібно тренувати свій мозок, бачити трошки глибше, ширше, аналізувати, сперечатися в такому хорошому плані. Тому я вас дуже запрошую до діалогу, який ви можете вести зі мною в коментарях. Я обов'язково візьму його до наступних роздумів.

І власне наступний випуск і останній в цій серії, він має бути про дітей 2000х. І з цього я вирішила, що неможливо говорити про дітей 2000х, якщо ми не поговоримо про їхніх батьків. І так як у мене вийшов, е, інаковий випуск про дітей 90-х, то, ну, як дітей 80-х можна залишити осторонь. Тим паче, на мою особисту думку, це покоління, яке проходить зараз щось, що ще ніхто в Україні не приходив. Але давайте поступово.

Діти 80-х. Знову ж таки, якщо ви народилися на початку 90-х або в кінці 70-х, то вам багато чого буде відгукуватися. Діти 80-х - це люди, які народилися в епоху, яка здавалася неймовірно стійкою і стабільною. Радянський Союз уже довго існував. Ніхто навіть не сумнівався, що він продовжить існувати. Сьогодні ми називаємо цю епоху застоєм. Тоді все-таки її називали стабільністю. І зараз у багатьох людей, я б сказала, що у більшості з нас все-таки залишається оце постійне прагнення до стабільності. Мені здається, що оця епоха застою, вона найкраще показує, що стабільність - це маленька смерть. Стабільності немає. Вона можливо лише короткочасно. А якщо у нас довго нічого не відбувається, то, очевидно, ми з вами перебуваємо у такому повільному відчутті гниття.

І перше, що мені здається, найбільш, що буде важливим для психології цього покоління - це історія про каральну медицину в Радянському Союзі. У жовтні 1961 року Міністерство охорони здоров'я СРСР затвердило інструкцію з невідкладної госпіталізації психічно хворих, які є суспільнонебезпечними. Коли Сталін прийшов до влади, він в цілому заборонив будь-яку психологію, психіатрію. Там на той час вона була в більшості представлена різними аналітичними, звичайно, підходами. І потихеньку він уже почав використовувати для своїх опонентів, ну, такі закриття у психічних лікарнях, але це були швидше поодинокі випадки. От саме приблизно в 60-х роках, е, починається систематично розроблятися уже різні закони, будуватися психіатрична служба, так що це стало нормою життя. Якщо у тебе є якийсь вільний розум, якщо ти думаєш, якщо ти аналізуєш про те, що відбувається в країні, то ось каральна машина скаже, що ти зійшов з розуму, що з тобою щось не так. І відповідно в 80-ті, коли наше покоління лише народжується, це уже стало нормою життя. Всі уже про це знали.

Тобто, що я хочу, щоб ви зрозуміли, мало того, що це покоління, що їх батьки, що це покоління народжується у час, коли психічного здоров'я взагалі немає, а я вам нагадаю, що в цьому є величезна відмінність між нами і між, там, наприклад, Західною Європою там або розвиненими країнами Америки, ну, навіть Японії, Австралії. У них в цей час розвиваються перші школи психотерапевтичні або уже стають на ноги. Це бум. В той час уже велика кількість людей починає знайомитися з психологією, психотерапією. Це стає чимось не просто, що доступно вершкам суспільства, а трошечки розвивається. Відповідно у нас з'явиться перше покоління, яке було народжене, наприклад, у людей, які проходили терапію. Звичайно, це ще одиниці. Це ніяк не в порівняно з тим, що відбувається зараз, але потрошечку це вже розвивається. Так само там досліджуються травми війни, що з людьми трапилося і так далі і тому подібне.

В Україні, зокрема в Україні, як і у всьому Радянському Союзі, це час, коли просто у тебе не могло бути проблем з психічним здоров'ям, тому що психічного здоров'я немає. От немає депресії, ти не можеш хворіти на депресію. Немає залежностей, ти не можеш на них хворіти, да? Ти просто лінивий, ти не можеш впоратися самостійно. Так, мало того, що цього психічного здоров'я не було, так і ще психіатрія використовувалася для того, щоб навісити на тебе ярлик. Ти психічно хворий, ти зійшов з розуму. З тобою щось не так. Якщо ти потрапиш до цього лікаря-психіатра, то це означає, що з тобою відбудуться ось такі речі.

В автобіографічній книжці у "Карнавалі історії" Леонід Плющ, це відомий український математик, публіцист, дисидент, він детально описав своє лікування в Дніпропетровській спецпсихічній лікарні. "Нейрилептики та щоденні сцени притуплювали мене інтелектуально, морально й емоційно. Лікування і режим у психушці, як я побачив на власному прикладі, призначені відразу зламати людину і знищити її волю до опору. Хоча я намагався випльовувати таблетки, вони вбивали моє бажання читати або думати, і я швидко втрачав зацікавлення політичними справами, потім науковими, а потім і дружиною та дітьми. Пам'ять моя різко ослабла. Мова стала коротка й уривчаста. У голові лишилися думки про коріння і хабарі санітарам за додатковий вихід до вбиральні. Я навіть не хотів побачень, яких раніше так нетерпляче чекав. Я все більше боявся, що моя деградація стане ще більшою і що я допоможу своїм катам тим, що збожеволюю."

Таких спогадів, на жаль, дуже багато. І це означало для нас в першу чергу дві речі, що це покоління назавжди стане тим, яке буде боятися психіатрів як вогню. Звичайно, і люди, які старші, у них це буде теж, але це ще покоління, яке народиться у людей з важкими психічними проблемами, яких ніхто не лікував.

І тут, якщо ми починаємо думати про народження, що відбувається, коли діти 80-х народжуються, звичайно, крім важкого економічного положення, дефіциту, страху, страху репресії, страху війни, там, страху цих всіх ран, які ще не загоїлися. Ми тут з вами говоримо про величезну кількість довербальних травм. Довербальна травма, я нагадаю, це травма, яка відбулася з дитиною там приблизно до трьох років. Коли ми про них говоримо, ми вперше говоримо не про те, що відбулося щось жахливе, там на дитину хтось напав, у неї сталася довербальна травма, це там має якийсь наслідок. Це теж, звичайно, можливо, але у більшості ми тут говоримо про дітей, про немовлят, які народилися і чия нервова система формувалася в тотальній небезпеці і жаху.

Дитині для того, щоб розвиватися, потрібна безпека. Як тільки вона відчуває безпеку, стабільність, розвиваються різні її навики. Да, вона там може досліджувати щось, там їсти щось незвичне для неї, намагатися ходити, падати, там, досліджувати дорослих, себе, своє тіло, розвивати мовлення і так далі. А якщо страшно, якщо ти плачеш, а до тебе ніхто не приходить, якщо ти плачеш, тебе починають раптово трусити, чи тебе б'ють, чи тебе залишають, то всі сили такої маленької психіки йдуть на те, щоб просто вижити. І діти не розвиваються, а вони розвивають різні механізми виживання. І от кількість вербальних травм у цього покоління, як і в поколінні 90-х, тут є велика схожість, буде величезним. І ця кількість довербальних травм невідома нікому, і ми можемо її бачити лише в ході такої глибокої терапії уже дорослих людей.

Тут ми говоримо про формування саме нервової системи. І я бачу, наприклад, що часто от люди там, яким плюс-мінус 40, найбільша їхня захисна реакція - це shutdown, вимкнення. Я думаю, ви знаєте про базові ці захисні реакції, де там біжи, бий, заври. А і ще одна, яку зараз так дуже розвивають, досліджують - це вимикання. Це такий механізм. Він вам відомий по тваринках, да? Є тваринки, які бояться і вони роблять вигляд, що вони вмерли і буквально їхнє тіло воно себе вимикає. От ця реакція, вона є і у людей. Часто її плутають з завмиранням. А є, але є різниця, що коли ми підмираємо, завмираємо, то ми все-таки знаходимося в усвідомленому стані з собою. Ми трошечки десь себе усвідомлюємо. Ми можемо краще з цього стану виходити. Коли ми вимикаємося, там усвідомлення немає. Це дуже великий захисний механізм тіла. А ми з вами, ну, в якійсь мірі ми можемо контролювати наше тіло, але дуже сильно в якійсь мірі. У нас є дуже сильні механізми регуляції, які працюють взагалі незалежно від нашого хочу. Вони просто є, да? Наприклад, якщо ми налякалися, то все наше тіло реагує, що ми налякалися, да, і наше тіло допомагає нам пережити цю стресову ситуацію. От вимикання є неусвідомленою, неконтрольованою тілесною реакцією на дуже глибинному рівні, яка виникає.

І часто саме дорослі люди сьогодні, коли там вони вперше потрапляють в терапію чи коли вони уже кілька років є в терапії, вони про себе оце дізнаються, що у стресових ситуаціях я вимикаюся або трошки далі про це поговоримо, часто є ще така реакція, коли вони забувають, що відбувається. От відбувся якийсь дуже сильний конфлікт і вони пам'ятають, що там було щось дуже важливе, але пройшло трошечки часу і вони не пам'ятають, що там відбулося. Також є багато таких агресивних реакцій межових, да, коли раз щось трапляється на тригер і величезна там якась істерика або величезна агресія піднімається. Тобто їхня нервова система працює часто на межі і регулює себе сама дуже сильно сильніше, чим того потребує уже в дорослому віці ситуація. Якраз тому, що дуже багато із них виросло, не маючи надійного дорослого біля себе.

Яким чином у нас пов'язана довербальна травма, психічне здоров'я в країні [музика] і регуляція нервової системи? Це все пов'язано з важливим питанням: а коли ви народилися, у якому стані була ваша мама? У якому стані були матері у 80-х? Ну, ми з вами можемо лише пофантазувати, тому що ніяких даних, очевидно, ми, ну, не отримуємо вже постфактом. Важко зрозуміти, скільки матерів в Радянському Союзі переживали післяпологову депресію, але, ну, ми точно можемо сказати, що величезна кількість, тому що ми знаємо дані сьогодні, що навіть сьогодні в розвинених країнах, де вже є знання про психотерапію, де уже, ну, якось мамам, да, допомагають більше, часто батьки більше, да, присутні, е, при там перших місяцях, чоловіки, я маю на увазі, більш присутні, да, при перших місяцях виховання дитини, все рівно ми говоримо про те, що кількість післяпологової депресії дуже висока, там 60% приблизно в різних країнах. Вони десь так оцінюють. Відповідно можна тільки пофантазувати. В країні, де дуже страшно, в країні, де є величезне навантаження на жінку, в країні іще з дуже специфічним ставленням до чоловіків, яке було спричинене Другою світовою війною, коли жінка народжує дитину. Причому дуже часто це молода жінка, тому що дітей ще народжували, да, дуже рано. Якщо ми говоримо про перших дітей, то, ну, я думаю, ви можете зі мною погодитись, що швидше за все кількість післяпологових депресій була величезною і дуже часто матері ніхто не допомагав, тому що батьки дітей 80-х - це що ті батьки, які самі в величезній мірі паронтифіковані, де є величезне гендерне розділення того, що має робити жінка, що має робити чоловік. Тому як проходили перші роки вашого існування, якщо ви діти 80-х, ну, на жаль, ніхто про це не знає, але ви можете знати наслідки. Якщо у вас були затримки мовлення, якщо у вас був, якщо вам говорили, що ви просто були дитиною, яка була дуже вередливою або багато хворіла, або з вами було багато проблем, да, як з маленькою дитиною, то ми тут говоримо про наявність, швидше за все, знову ж таки, не можемо сказати на 100%, але швидше за все довербальної травми.

Потім наші діти 80-х трошечки підростають і вони навчаються того, що вони є функцією. Їх основна задача - прислуговувати комусь або робити життя своїх батьків чи молодших братів, сестер кращим. Покоління 80-х, як на мене, це одне з найбільш функціональних поколінь, тому що їх як народили для того, щоб вони виконали якусь роль, так до цих пір їм про це говорять. І часто вони себе саме так усвідомлюють. Наприклад, коли ми говоримо про покоління 90-х, тут для мене є суттєва різниця в тому, що покоління 90-х, я до нього зокрема приналежу, нас теж з вами народили як функцію, але коли ми трошечки підросли, у нас хоча б з'явився доступ в інтернет або у нас з'явився доступ до свободи слова, до того, що ми могли подивитися на якийсь світ і у нас могли з вами народитися питання, що може я не хочу бути перентифікованою дитиною. де там коли нам було по 20 років в цілому знання про психотерапію були уже розповсюдженими. Тобто ми могли з вами трошечки раніше усвідомити, що можливо якусь дичину, яку з нами робили батьки, що це не зовсім окей, та і я не маю бути обслугою для всіх своєї сім'ї. Покоління 80-х іще немає доступу, і вони здобудуть його пізніше, коли вони уже сформуються як дорослі люди. Тому, коли їм сказали, що ми тебе народили для того, щоб ти функціонально нас обслуговував, вони в це повірили.

І з цього, на мою думку, виростає одна з найбільших особливостей цього покоління. Це величезний внутрішній сором. Прям настільки великий, що, мені здається, у цього покоління він навіть неусвідомлений. Якщо вас народжують як функцію, то вам говорять: "Ти або хороша функція, або ти погана функція". Іншого варіанту немає. Нема варіанту, що ми тебе любимо просто так, чи що ми тебе приймаємо, чи що ти можеш розвиватися. Ти просто або поганий, або хороший. Ми через тебе або нарцисично розширяємося, або ти маєш відчувати сором і провину за те, який ти. І ці молоді люди, коли вони лише дорослішують, їм постійно говорять дуже часто в дуже багатьох сім'ях, що їм потрібно бути якимись. І є відповідно список вимог. Цей список вимог частково такий стандартний радянський, да? Ти маєш вивчитись, ти маєш допомагати вдома, ти маєш бути слухняним, ти не маєш права на емоції, ти не можеш не злитися, не сумувати, ти нічого не можеш робити, тому що хороша радянська людина - це мертва радянська людина. Плюс це ж відбувається не тільки в сім'ї, це відбувається і в школі. Ти йдеш в школу і тобі розповідають одну і ту ж казкою, що ти маєш бути хорошим радянським учнем. Да, відповідно, чим старші ви, тим, на жаль, це вам знайомо більше. Якщо ти хочеш якимось чином продвигатися в тоталітарній системі, ти маєш відповідати певним нормам і тобі має бути постійно страшно, тому що ти відчуваєш, що тебе можуть за щось покарати. Плюс це діти, яких іще доволі часто били і фізичне покарання часто було частиною до такого виховного процесу. Цей виховний процес був, знову ж таки таким більше, як на мене, не про виховання, а про тренування. Ми тренуємо, щоб ти був якимось.

І що це за такий великий нарцисичний сором? Ти функція. Ти ідеальною функцією бути не можеш, тому що покоління 80-х жахливо парентифіковане. От, як на мене, там є тільки два варіанти. Е, або ти дуже порентифікований, або твої батьки були настільки функціональними, настільки дисфункціональними, що там, не знаю, вони уходили в місячні запої мали можливості тебе перентифікувати, але ти все рівно перентифікувався, бо треба було якось самовиживати. Е, це покоління, яке парентифікується прямо зараз.

Коли ми з вами говоримо про стосунки дітей і батьків, часто людям здається, мої клієнти, наприклад, про це говорять, що ми говоримо про колись, що ми говоримо про стосунки з мамою. І це якась дитяча позиція, що ми говоримо про те, що мама мене ображала, коли мені було 11 років. Але найчастіше, коли я говорю з клієнтами або з вами про стосунки з батьками, я говорю про тут і зараз. Проблема, наприклад, покоління 80-х не в тому, що у них були дисфункційні функціональні стосунки зі своїми батьками, коли їм було 10, а в тому, що ці стосунки продовжуються бути такими тут і зараз, в сьогодні.

Часто, наприклад, коли, ну, найчастіше помилкове або з цікавості, да, таке покоління, якими там 60, трошечки старші, залітають на мій канал, вони мені говорять, іноді, до речі, навіть 50-55, вони мені пишуть однакові речі, що, е, ви здуріли, Юля, що ви взагалі таке пишете? Ну, якщо діти не будуть допомагати батькам, то ніхто дітей народжувати не буде. І всі ми вимремо. І от люди, ну, за 55, да, у більшості своїй, плюс, звичайно, є винятки, да, але у більшості своїй з абсолютною впевненістю сьогодні говорять про те, що ніхто не буде народжувати дітей, якщо вони не є функціями. І вони абсолютно свято дивуються думці, що дітей можна любити, що можна будувати сім'ю за рахунок прийняття, що батькам можна допомагати зі свого бажання, а не примусу. І будь-які розмови про сепарацію, про те, що діти батькам нічого особливо не повинні, вганяють їх в таку істерику, що вони найчастіше пишуть мені капслоком. Ну, або і іншим, звичайно, моїм колегам відповідно, да? Чому? Тому що це люди, які досі свято впевнені, що їх теперішнє, їх майбутнє там уже старіння залежить лише від їх дітей, що їх діти - це функції. І якщо ця функція раптом почала в свої 40 бунтувати і говорити про те, що знаєш, мама, я не зобов'язана приїздити до тебе о 10й ранку копати тобі город, або коли я тобі телефоную, я хочу, щоб і ти запитала мене справи, е, у них наступає такий ерор, помилка, як, ну, я ж тебе народила, я тебе виховала для того, щоб ти мене обслуговувала, тому що я обслуговувала своїх батьків, тому що батьки дітей 80-х теж дуже сильно парентифіковані. Вони просто продовжили це коло автоматично, да, не задумуючись, не маючи ресурс або без бажання мати цей ресурс.

Поки що цю дискусію давайте відставимо. І сьогодні ці дорослі люди, яким зараз 36, яким зараз 40, яким зараз 50, вони мусять вирішувати для себе насправді дуже складне питання. Чому я сказала, що це дуже цікаве покоління в контексті сучасної історії України? Вони мусять зупинити парантифікацію, сказати своїм батькам вперше, можливо, там за кілька поколінь, що я не винна тобі так багато, як ти думаєш. Я не хочу бути твоєю обслугою, тому що це покоління має бути першим, яке не хоче парантифікувати своїх дітей, тому що у них уже є достатньо знань, усвідомленості, досвіду, і вони краще усвідомлюють, що вони роблять зі своїми дітьми, і вони хочуть бути кращими батьками. І відповідно це покоління затиснуте між своїми батьками і своїми дітьми. А часто покоління 80-х, це іще той майже останній прошарок в Україні, які народжували дітей дуже рано, в свої 20. Знову ж таки, звичайно, тут є винятки, да, е-е, є багато людей, які не народили дітей, які народили дітей пізніше, але якщо ми візьмемо так середньо статистично, то для них іще буде дуже характерне те, що уже не буде характерним для дітей 90-х. Е, що у дуже багатьох людей цього проміжку часу зараз уже є дорослі діти, або підлітки, або геть дорослі діти. І відповідно вони вимушені вирішувати оці дві задачі одночасно, з чим часто вони приходять в терапію. Зробити якісь стосунки зі своїми батьками інакшими і одночасно будувати інакші стосунки зі своїми дітьми. І тут на них дуже сильно тисне те, що батьки не хочуть, щоб вони раптом сервалися, щоб вони не були функцією, да, кому це треба. Тому батьки тиснуть соромом, говорять: "Ти погана дитина, ти не читала своїх психологів, навіщо воно тобі треба?" Плюс часто тиснуть однолітки, да? Тому що ж не всі проходять ці процеси. Є багато людей, знову ж там, які зараз 40, які не хочуть змінюватися, які хочуть продовжувати переднентифікувати своїх дітей, жити у тотальному насиллі, інфантильних стосунках. Тому вони якось мають знайти якусь опору для того, щоб зупинити оцей патерн травми.

І мені тут здається, що меншому поколінню, тобто дітям 90-х, в цьому вже буде трошечки простіше, тому що нам за вами є опиратися на що. Там у нас є якісь знання про іноземних колег, друзів, знайомих. Плюс ми трошечки з вами дивимося на те, як це роблять там наші старші. От покоління 80-х воно е воно перше. Йому нема на кого опиратися. Їм самим потрібно зараз вирішити ці відповідні питання. Плюс, е, це люди, які прийшли в терапію пізно, тому що, ну, терапії не було, коли прийшли, да, коли терапія стала уже такою загальною, да, тоді вони і прийшли. Звичайно, точно були люди, які приходили в терапію і в 90-ті. В основному це були люди, які зачинали в Україні терапію, але треба сказати, вона теж була дуже специфічною, хаотичною і зовсім не такою. Навіть в 2000-х терапія в Україні була дуже такою езотеричною, хаотичною, з різними дивовижними секс-історіями. Е, да, тобто вона трошки відрізняється від сучасного того виміру психотерапевтичного, який ми бачимо зараз.

Плюс покоління 80-х - це ще люди з дуже хаотичним внутрішнім сімейним життям, тому що це люди, які народилися у людей, знову ж таки, е, яких були ще дуже важливі гендерні відмінності. Коли ми говоримо про те, що у нас до чоловіків і до жінок різні вимоги, ми з вами, мені здається, навіть на 10ту частину не розуміємо, наскільки це було поглиблено раніше, тому що дійсно Перша світова війна, Друга світова війна, громадянські війни, терор, репресії, голод, вони вбили величезну кількість чоловіків. А це мало дуже велике значення для народу, який все-таки в більшості, да, проживав у сільській місцевості, який був влаштований все-таки на досить таких патріархальних засадах. Відповідно, якщо у тебе немає чоловіка, е тобі прожити з твоїма п'ятьма, трьома, сімома, у кого як дітьми дуже важко. І те, що наші з вами бабусі, дідусі, бабусі, да, дуже цінували чоловіків і матерії часто. Це має свою причину. Вони це зробили не тому, що вони дурні, не тому, що вони якісь не такі. Вони цінували чоловіків, тому що їх був дефіцит. І через це життя було набагато складнішим. Сьогоднішня історія все-таки трошки інакше. Сьогоднішня економічна ситуація інакша. І ми вже можемо там, я як жінка, наприклад, я зовсім не залежу від наявності або відсутності чоловіка в моєму економічному житті, да? Але тому, що моя діяльність, вона все-таки сконструйована дуже сильно по-іншому. Оця травма, яку зазнали наші з вами минулі покоління, коли чоловіків не вистачало, коли чоловіки помирали, вона величезна і вона дуже важлива для цього покоління 80-х, тому що в сім'ї було велике значення: народився ти дівчинкою чи народився ти хлопчиком.

Тепер давайте спробуємо з вами дослідити це покоління через гендерну призму. Уявіть, що ми з вами одягаємо окуляри і досліджуємо різне питання через різні призми. От одягаємо окуляри, дивимось на економіку, одягаємо окуляри, дивимось тут на гендерний аспект. Якщо ти народилася дівчинкою, то ти стаєш обслугою для своєї сім'ї. Тобто ти маєш виконувати якісь завдання для своїх батьків, але часто і для своїх братів. Тому що, якщо ти народився хлопчиком у сім'ї, то часто жінки в твоїй сім'ї одразу, ти ще навіть можеш не почати говорити, навішують на тебе проекції батьківської фігури і тебе нарцисично розширюють.

Чоловіки покоління 80-х мають дуже великі проблеми з нарцисичним вектором, тому що, по-перше, вони жили без опор. Це ще те покоління, де батько, ну, був рідко. Або хороший батько. Це означав емоційно відсутній батько, але хоча б якийсь там, який забезпечував дохід, гроші, наприклад, в сім'ї, або батька не було в цілому. Емоційно присутній батько - це щось абсолютно нове в нашій історії. І власне чоловіки 80-х, чоловіки 90-х - це ті перші чоловіки, які мають виконати нормальну батьківську фігуру для своїх дітей. Ну, ми принаймні на це сподіваємося.

Коли ж ми з вами говоримо про хлопчиків 80-х, то, звичайно, у них батька або не було, або у нього були великі проблеми з алкоголем, або він був хороший, але емоційно відсутній. Знову ж таки, тому що регуляція цього чоловічого здоров'я психоемоційного, вона була відсутня. Да. Чоловік має бути сильним, чоловік має бути беземоційним, чоловік має бути скала, чоловік має бути опора. І коли тобі з раннього віку, як хлопчику, говорять, що ти не дитина, яка засмутилась через те, що впала, а ти в трьохрічному віці чоловік, який не має права на сльози. І це тобі говорить не тільки твій батько чи не тільки твої чоловіки в сім'ї, а це тобі говорить твоя мама. Тобто твоя мама перестає бути для тебе опорною дорослою фігурою, яка має втішити тебе, яка має заспокоїти тебе, наліпити пластир, тому що тобі боляче. Твоя мама говорить: "Соромся себе, бо тобі болять. У тебе з'явилися сльози, а найчастіше вона тобі ще говорить: "Витримуй мої сльози, бо ти єдиний чоловік в моїй сім'ї. А не дай Бог вам пощастило, що менше у вас не було дідуся, то тоді ще й бабуся вам говорить поруч з мамою: "Ти єдиний чоловік тепер в нашій сім'ї. Турбуйся про нас, забезпечуй нас, задовольняй наші емоційні потреби, підтримуй свою маму емоційно". А тобі 8 років і ти себе не можеш підтримати емоційно. Маму треба підтримувати емоційно. Що це означає?

До цього ще потрібно додати, що дуже багатьох хлопчиків мами часто фізично карали, тобто били. Звичайно, мами били часто і дівчат, але коли ми з вами говоримо про сьогодні, ми з вами завжди вивчаємо минуле, щоб розуміти краще сьогоднішні процеси і зробити кращим наше майбутнє. То коли жінки приходять в терапію, там їм хай 40, хай їм 50, вони можуть для себе зрозуміти і сказати, що мене била мама і це має певні для мене наслідки тілесні. А якщо вас фізично карали, то це завжди має наслідки на ваше тіло. Тобто ви заморожуєтесь, у вас будуть проблеми з глибоким диханням, буде проблема зі скованістю тіла, з плечима, з животом, грудною клітиною і так далі і тому подібне. Там багато наслідків. І відповідно тіло потрібно розвивати, щоб воно відчувало себе більш вільно і стабільно. От жінками ми ще можемо якось до цього дійти. Теж нелегко, теж ніхто не хоче визнавати, що те, що їх там били ременем, це били. Хочеться підмінити поняття, звичайно. Але коли я працюю з чоловіками, вони, е, навіть не можуть уявити, що вони можуть сказати: "Мене била мама". Тому що коли їх били, їм розповідали, що їх б'ють як чоловіків, тому що вони недостатні чоловіки, а мама маленька жертва. І відбулася така дуже-дуже сильна підміна понять. А коли наш мозок не усвідомлює чогось, що відбувається, він і не може впоратися з наслідками того, що відбувається.

Тому от ці дорослі чоловіки уже на сьогоднішній день часто вони виросли без опорної фігури. Якщо в житті була хороша бабуся, а якщо ще був хороший дідусь, це прекрасно. Хоча б була б якась, да, опора на чоловіка. Ну, якщо був наявний батько, взагалі прекрасно, але на превеликий жаль, це, ну, швидше винятки. Якщо ж не було, то найчастіше жінка не була опорною фігурою, да, тому що вона перекинула багато якихось своїх речей. Відповідно, цей чоловік мав якимось чином вирощувати себе сам, розуміти там, як здобувати цю чоловічу ідентичність, що це означає, плюс підтримувати інших. Тобто, з одного боку він має таку відсутню внутрішню опору, відсутнє внутрішнє розуміння себе. Там, якщо був, знову ж таки, ну, якщо хоча б мама була більш-менш опорна, то, ну, хоча б якесь розуміння про те, хто такий дорослий хоча б є. Але одночасно з тим їх іще дуже сильно нарцисично розширювали. Тобто це покоління, якому розповідали поколінню 70-х теж в цілому розповідали це саме. Тут різниць буде не так багато, але це покоління чоловіків, яким говорили, що ти прекрасний, ти унікальний. Тому що ти чоловік. Якщо хтось з цього покоління поступав в університет, був у школі, на якихось заняттях, де було більше дівчат, чим чоловіків, то вони здобували усвідомлення, що вони виняткові просто так. Тобі не потрібно докладати зусиль, тобі не потрібно розвивати себе як професіонала, тобі достатньо бути лише чоловіком в якійсь галузі, де жінок можливо більше. І все. І ти уже дуже сильно прекрасний. Це має великий вплив, до речі, на нашу психотерапевтичну структуру, е, да, психічного здоров'я в Україні. Е, тому що у великій мірі психотерапевтами є в Україні жінки. Ну, якщо ми говоримо про психотерапевтів з таким більшим досвідом, да, зрозуміло, що зараз уже трошечки розмивається, не так багато, як це могло бути, але трошечки розмивається. Якщо ми говоримо про людей, зачинателів психотерапії в Україні, тренерів сьогодні, супервізорів з великим досвідом, то це дуже яскраво, на жаль, видно, що людину можуть вважати генієм психотерапії просто тому, що це чоловік, а до жінок ставлення буде трошечки інакшим. Відповідно, це нарцисичне розширення призводить до того, що втрачаються кордони, втрачаються наслідки нашої діяльності, да? Тобто я можу говорити будь-яку дичину і не боятися, що мені за це прилетить просто тому, що я чоловік, да, в цій відповідній галузі і тому, що є велика кількість жінок, е, яка хоче там закрити якісь свої потреби, яка ідеалізує чоловіків, вони до мене будуть іти. Відповідно покоління 80-х, оці чоловіки, вони постійно знаходяться от в цих двох світах, де з одного боку у них дуже крихка внутрішня структура і вони шукають опори, вони шукають для себе опорних фігур, вони відчувають багато тиску, багато сорому, багато самотності. І одночасно з тим у них є оце відчуття грандіозності, що якщо я просто щось вигадав, я геній. Да, є відчуття, що їм багато хто що повинен, тому що знову ж таки вони розвивалися серед жінок, які пообіцяли, що якщо ти будеш зі мною, я буду багато чого тобі винна. І в цьому буде велика різниця між наступним поколінням 90-х. Бо чоловіки покоління 90-х уже інакші, да? У них уже у них є інакше бачення себе. Це уже чоловіки, які думають, що вони повинні бути цінними просто так і не мають там нікого рятувати. Але одночасно з тим це чоловіки, які уже трошечки краще себе регулюють. І відповідно це і жінки 90-х, вони уже ставляться до чоловіків без цієї призми, що ти прекрасна просто тому, що ти чоловік, да, уже хочуть якихось людських людських речей, людських взаємодій, да, уже ми хочемо бути в парі не просто тому, що ми жінка і чоловік, а тому, що там ми підходимо один одного, ми любимо один одного і так далі і тому подібне.

Покоління 90-х іще має цю велику гендерну різницю. Відповідно, коли наші діти 90-х перший раз вступали у шлюби, дуже часто це було якраз в молоді роки, коли їм було ще там по 20, по 18, да, кому як, то вони одразу будували перші стосунки на цих великих різницях у гендерних засадах. У різниці, що якщо я жінка, я чекаю рятівника, я чекаю чоловіка, який буде моєю стіною. Якщо я чоловік, я очікую від себе, що я буду тією стіною, але я очікую від жінки, що вона буде виконувати з точки зору психотерапії роль мого психотерапевта. Це покоління 80-х, як і покоління до них. Там жінки в сім'ї виконують психотерапевтичну функцію. Вони постійно обслуговують чиєсь емоційне здоров'я. То вони вислуховують своїх батьків, як у них справи, що у них не так. То жінки вислуховують своїх чоловіків і є для них емоційним контейнером. Але якщо ми говоримо про чоловіків, які не мають, да, оцієї внутрішньої опори, тому що у них не було опорних дорослих, тому що, ну, де ці опори взятися, то чоловіки рівно так само, як і жінки, шукають у стосунках тоді батьківську фігуру. Ми з вами на поверхні, на жартах все прекрасно розуміємо. Ми знаємо, що так само, як часто жінки шукають для себе в партнерах роль батьківської фігури, мріють про те, що з'явиться чоловік, який їх забезпечить, який дасть їм якесь життя, де вони нічого не будуть робити, будуть, не знаю, там мріяти про життя, не будуть ні про що не переживати. Рівно так само. І чоловіки дуже часто у стосунках шукають материнську фігуру і її знаходять.

І тут ми з вами дивимося на дуже хаотичне внутрішньо сімейне життя цього покоління. У них іще їхня зовнішня оболочка буде дуже сильно відрізнятися від їхнього внутрішнього життя, тому що знову ж таки їх народили в той час, де суспільство формувалося на основі вигляду. Твоя сім'я мала виглядати гарно. Ти для сусідів мав виглядати якось. Та покоління 80-х - це ті діти, які мали виглядати добре для своїх батьків. І ці люди, вони ще будуть конструювати своє сімейне життя так, щоб назовні все виглядало, як потрібно. Назовні їхнє життя може виглядати як те, що от у нас є там діти, яких ми народили там в 20-25, хай буде 30. Ось є чоловік, який, звичайно, стіна, він заробляє. Ось є жінка там, яка займається всім, чим вона має займатися за думкою, да, цього суспільства. А внутрішньо у нас все буде перевернуте і хаотичне. Тому що якщо наша психіка дуже сильно перекошена в один бік, десь вона захоче отримати баланс. І у внутрішньому житті часто, наприклад, жінки виконують роль стабілізаційну. Часто в таких структурах, де на показ чоловік грає таку дуже сильну маскулінну роль, роль патріарха. Всередині цієї сім'ї він із жінки робить матір. І вона грає в цю роль, тому що вона внутрішньо теж відчуває себе функцією. Тому що це покоління його виростили для того, щоб вони обслуговували потреби інших людей. Відповідно і у своїй сімейній системі вони будуть продовжувати робити абсолютно те саме.

Коли я шукала якісь приклади, у минулих випусках я додавала вставки музичні, там різні з фільмів, то я нічого не знайшла, щоби було дотично до покоління 80-х, тому що, ну, кінематограф Радянського Союзу не дуже мені підходить, закордонний теж. Е, я приведу людей іншої епохи, але для мене вони будуть дуже співзвучні поколінню 80-х в Україні. Це дві жінки із серіалу "Всі жінки відьми" Прю і Пайпер. Вони по віку трохи не сходяться, але по вайбу мені здається дуже. От якщо ми дивимося на ПРУ, якщо ви

дивилися цей серіал, е, то це найстарша сестра. Батько зник, матір вмерла, залишилася бабуся. І бабуся виховала Плю на основі того, що ти маєш бути якоюсь. Ти маєш жити так, щоб ти допомогла мені вирощувати своїх сестер. І в дорослому віці Прю навіть не знає, що вона хоче, ким вона хоче бути. У неї немає кохання, у неї немає стосунків. Вона старша сестра, яка мусить все тягнути на собі, тому що у неї немає уявлення про те, що хтось має піклуватися про неї.

І є Пайпер, яка ідеальна сестра. Якщо ви на неї подивитесь, вона ідеальна мама. Вона ідеальна дружина, вона ідеальна сестра, вона завжди все робить, як треба, але в результаті вона залишається з величезною кількістю, там по серіалу навіть величезною кількістю проблем, вимог, того, що вона постійно всіх розуміє. І от для мене покоління 80-х, воно на них дуже схоже. Це чоловіки і жінки, які намагаються бути хорошими, але чим більше ми намагаємося бути хорошими, тим менше ми будемо собою, тому що це неможливо.

І сьогодні це покоління, зроблю відступ, що а якщо ми говоримо про дітей 80-х, які не народили дітей в свої там 20, які не одружилися, то ці люди відчувають іще величезний нарцисичний сором, величезне відчуття, що їх життя не вдалося, що вони не побудували свою кар'єру, що вони якісь не такі неправильні, що вони якісь інакові. Для мене найцікавіше, що покоління 80-х має абсолютно інакову задачу в терапії, чим покоління 90-х. Поколінню 90-х у своїй більшості, не всім, звичайно, але говорять про те, що ви маєте встановлювати горизонтальні зв'язки, відчувати опору на інших, е там будувати себе як частинку суспільства, команди. Тому що часто у цього покоління, ну, дорослих людей вже сьогодні і в наступні роки, ті, хто молодші, у них буде ще більше з цим проблем, у них дуже порушені соціальні зв'язки і здатності там бути в контакті.

То для покоління 80-х, як на мене, коли я бачу цих людей в терапії, найважливіша задача в терапії стоїть зрозуміти, а хто я? Вибудувати своє внутрішньо здорове нарцисичне я, свою внутрішню здорову самоцінність. зрозуміти, що я не маю бути функцією, зрозуміти, що я не є обслугою не для своїх дітей, не для своїх батьків, не для своїх партнерів, що стосунки мають будуватися якось інакше, як мені говорили, що я маю право на своє, ні, я маю право на своє кордони. І найважливіше, це буде перше покоління, яке буде зовсім інакше проживати свої 50, 60, 70 років. На мою особисту думку, от це покоління 80-х буде першим поколінням, яке буде проживати свою, умовно кажучи, старість [музика] інаково з відчуттям, що я маю право на секс, на стосунки, на розквіт себе, навіть якщо там мені 50 чи 60 років, що я не помираю, що я продовжую розвиватися. І, на жаль, цьому поколінню іще немає на кого опиратися в Україну. Ну, звичайно, є винятки. Там люди, яким зараз 60, які якось самоактуалізуються, але це, на жаль, винятки.

Це покоління буде першим, [музика] яке вигадає, як бути стабільними дорослими. Що таке дорослість, що таке зрілість, як бути людиною, яка не є цією стабільною, мертвою радянською людиною, але є дорослим і є дорослим для своїх дітей. Це покоління, яке, на мою думку, навчиться зупиняти парентифікацію, але яке дуже гостро страждає через осоромлення. Це покоління, якому доводиться виносити багато провин зі сторони своїх батьків, зі сторони суспільства за те, що вони живуть якось інакше. Але якщо це покоління знайде себе, [музика] знайде своє право на існування, відкриє для себе те, що психіатрія вона є не лише каральною, вона є допоміжною, що вона є різноманітною, якщо воно знайде опори для себе, то я думаю це буде [музика] найперше покоління, яке зовсім змінить нашу історію і наше з вами ставлення до психічного здоров'я, а покоління 90-х буде йому в підтримку.